Старша пані звернулася до Хайки.
— Ну, продай же нам глечик молока.
— Як не дасте по п’ятнадцять копійок серебром, так і не віддам!
Молодиця аж перехристилася.
— Та бійся ж ти Бога, проклята душе!.. Та це ж грабуйок на рівній дорозі!.. Отакі вони — бачите? А щоб ви й по світу не діждали ходить, щоб отак людей грабувать!.. Ні, таки, мать, правду сказали, що нас мати Боже прокляла, а їх благословила.
Пані усміхнулася.
— Як це так? Я й не чула.
— Так ото ж кажуть, як прийшло урем’я родити матері Божій, так послала вона за бабами. Ну, звісно, наші всі за роботою: хто пряде, хто за верстаттю —хто за чим. Усі за ділом і ніколи йти. А жидівки й прибігли усі жужмом, бо отож сидять по корчмах та людей дурять.
— А ми хіба не робимо? — обзивається Хайка.
— Перестань лізти, чмаро! Не з тобою говорять. Так оце так воно єсть і досі. Ми робимо, ми жнемо, ми в глині, ми в гною, а вони, не робивши, вихорошуються. Дивіться оця Хайка. Старе ж дріпло, а в суботу шубу як напірить, так хіба ж таку? І повертає нами, куди хоче.
Хайка подивилася на Тараса, що стояв осторонь і слухав.
— Ей ти, племінник! А чого стоїш? Не пішов би дров урубати?
Тарас сіпнувся, як від удару батога. Він, вічний раб, почув наказ — і кинувся його виконувати, не питаючися навіть, хто наказує й чи має він до того право. Бігцем підбіг до дривітні, але там не було сокири.
— Сокира в сінцях! — крикнула услід Хайка, і Тарас пішов по сокиру.
Два дні прожив Тарас у корчмі. Рубав дрова, чистив гній, носив воду —старався не сидіти дурно. Думав, що тим помагає Остапові.
Аж на третій день Остап сказав:
— Приїхав.
У Тараса забилося серце. Ось коли рішається його доля!
Хотів зараз же йти, але дядько Остап не радив.
— Він ще оце тільки що приїхав. Мать’ буде обідати, потім ляже відпочити. Тарас згодився, але сидіти й ждати не міг. Разів десять спитав Остапа —
чи не пора йти?
— Та про мене йди хоч зараз, тільки нащо воно здалося? Підожди ще. Або йди й там у дворі підождеш.
Тарас пішов. Сильно билося у нього серце, коли підходив до дияконового осідку.
Двір отця диякона нічим не відрізнявся від звичайного селянського двору. Посередині, в самім центрі, стовбичив наймит і глибокодумно довбався в носі.
— Дома отець диякон? — тремтячим голосом спитав Тарас. Наймит оглянув хлопця й на свою чергу спитав:
— А тобі нащо?
Треба...
— А як треба, то сядь он там і сиди. Він скоро вийде.
— Так він уже не спить?
— Він і не спав.
Тарасові досадно стало, що він послухався Остапа. Було б прийти зразу. Сів на приступочках комори, але спокійно всидіти не міг. Вовтузився сам із собою. А потім наче в одчаю якомусь, рішив іти напролом-прямо.
Аж зупинитися мусів перед порогом — так хвилювався.
Отець диякон саме пообідав добре й оце лежав на ліжку та гикав. Побачивши селянського хлопця, позіхнув і рівнодушно спитав:
— Від кого?
Тарас від хвилювання не міг нічого сказати. Перед ним предстала в увесь зріст його шалена дерзкість! Хто він? Попихач, дурень, розтяпайло, а хоче братися за що? За малювання!.. Що до нього треба особливих, святих людей!
І був один такий момент, що Тарас уже здригнувся тікати, але якось переборов себе і прошепотів.
— Я до вас... я вчитися...
— Вчитися? Як учитися?
— Ма-лю-вати...
— Малю-ва-а-ати? — диякон аж устав. — Ого! А хто ж ти такий? Звідки?
— Я з Кирилівки... Григорія Шевченка покійного син...
— Те-те-те!.. Так це ти у Богорського служив у наймах?
— Я не служив у Богорського у наймах, а був консулом при школі. Консулом... та-ак. Значить, у тебе батька нема. А хто ж за тебе буде
платити? Ти ж знаєш, що за всяку науку треба платити? Он як на дохтора хто хоче вчитися — мало хіба він грошви переплатить? А за тебе хто ж плататиме?
— Я не... знаю...
— Як то не знаєш? А хто ж знає? І я, брат, не знаю. А без плати діла не буде
— сам знаєш, яке тепер урем’я.
Отець диякон помовчав, барабанячи пальцями по коліні.
— Оце, скажім, я тебе буду вчити. Як уремня тратиться, як матеріал — ну куди не киньсь. Де ж то все взять, га?.. А потім тебе ж іще, мабуть, і годувати треба?
Тарас похнюпився. Він був би радий нічого не їсти, аби тільки ніхто не потрібував його годувати.
— Оце тебе прогодуй — раз. А потім штани у тебе порвуться — то я мушу й штани тобі справляти чи як? Воно ніби на те виходить. Бо хто ж тобі справить, як батька нема? А на зиму кожушину яку-не-яку, чоботи — та де ж його оце усе взяти? Та ще й учи його задурно! Ну, брат, ти малий-малий, а штуку видумав добру. Чи, може, тебе хто направив?
— Ні...
— Сам, значить, допойняв, що дєло вигодноє. Не дурак же ти. Та не на дурака й напався, скажу я тобі.
Тарас поклонився й повернувся йти. Отець диякон здивувався. Він не думав одправляти хлопця, бо це ж дармовий робітник. Він тільки робив підготовку, щоб хлопець уявив себе облагодієним.
— Ей, підожди! Куди ж ти?
Тарас зупинився. Сльози готові були бризнути у нього з очей. Його мрія, його голуба птиця відлітала від нього.
Куди ж ти розігнався? Я ж тобі ще не сказав нічого. Чи, може, вже роздумав учитися?
— Я не роздумав, а тільки...
— Що — тільки? Я тобі не сказав іще нічого. А коли хоч, то скажу от що. Прийму тебе до навуки й одежу дам, а ти мені за те все будеш одробляти —поможеш там що по хазяйству...
Тарас похнюпився. Він добре вже знав оцю хазяйську формулу. Як дядько Павло брав до себе, це теж звучало делікатно — "поможеш там що по хазяйству"... Богорський як закликав до себе, теж виходило ніжно "поможеш там що прийдеться"...
Але... то ж було там! А тут він же буде вчитися!. За таке діло не жаль і відробити, й Тарас прошепотів:
— Добре...
— А як добре, то й добре. Матушко!
До кімнати впливло щось дебеле, безформенне й стало.
— Дай оцьому хлопцеві попоїсти й покажи, де він спатиме.
Дебела жінка так само мовчки випливла з хати. Тарас за нею.
Його здивувало тільки те, що вчитель нічого не спитав — чи він малює і як малює. Мало чого що хлопці кажуть ніби добре, а тут мо’ воно зовсім і не годиться.
IV
На другий день Тарас прокинувся дуже рано. Йому здавалося, що він зараз же почне вчитися. Зразу пізнає великі тайни, буде малювати, а вчитель буде поправляти.
— Я зразу Георгія Побідоносця, бо там кінь є.