— Та куди ж ти, Оксаночко, від’їжджаєш та на кого ж ти нас покидаєш? Та що ж ми, сироти, без тебе й робитоньки будемо? Що ти ж була й на пораді й на розраді й на любій розмові. Ти ж, було, й попогавкаєш, і осудиш, і брехні на кого схочеш наволочеш.
А друга гукає.
— Баби! Ану побіжіть яка за Михелем! Як же ж це так? Може ж, сказав би він на дорогу що добре.
І регіт, і приспівування, й дотепи, а в усьому тому метається Оксана, як розлютована дияволиця.
А коли одчинилися ворота й треба було проїздити через отой натовп бабів, то піднялося вже таке, що й не розбереш. Тюкають, кричать! Одна винесла сковороду й гатить у неї, мов нечисту силу відганяє. Друга диркає по плотові палюгою. Собака казиться.
І Оксана не витерпіла. Скочила з воза й почала, з перекошеним від злоби лицем, сукати дулі. А потім, повинуючися крайньому поривові озлоблення, стала задки до бабів, підняла спідницю й нагнулася.
Товпа охнула.
І хто його знає, що тут могло би трапитися. Може, добили б Оксану груддям та камінням, може, зволокли б із воза й били палицями, але на чиєсь щастя, нагодився дядько Свирид.
В момент, коли громада бабів, від несподіванки на одну секунду замовкла, він промовив, криво, своїм звичаєм, посміхнувшися:
— Оце вже іменно так, як у пісні співається: виїжджала Оксаночка та й одказувала: на попа вузду, на дяка..., а на громаду те, що ззаду.
Вибух реготу розрядив бабський гнів. Шпурляли груддям услід за возом, але ніхто не побіг, ніхто не виломив коляки з плоту.
А Оринка — вона до останнього моменту не вірила, що мачуха таки виїде —стрімголов побігла до школи сповістити Тараса про таку щасливу переміну. Аж задихалася, біжучи. Уявляла собі лице Тараса, коли він учує ту радісну звістку. Очевидно, він зараз же перейде назад жити до рідної хати, а тоді — як же гарно та лагідно та щасливо нони заживуть, бо Палажка ж така добра, така весела.
Але, підійшовши до школи, побачила, що, мабуть, учення в школі нема, бо всі школярі стовпилися на вулиці й про щось жваво розмовляють. Тараса між ними нема.
Оринка підійшла й спитала крайнього з хлопців, де Тарас. Хлопець замість відповіді голосно розреготався, а вся громада учнів за ним.
Орина здивовано поглянула. Що таке? В чім річ?
А вийшло от що.
XXVIII
Михель мов сказився останніми часами. Він ніколи не був лагідним педагогом, а тепер так прямо вийшов з усяких меж. Крики битих хлопців не вгавали у школі цілий день.
Але довго так тягтись все ж не могло. Вже не один батько, особливо з молодших, тільки крякав, слухаючи оповідання свого сина про школу.
— Та за віщо ж він вас б’є?
— Нізащо!.. За що попало!
— Ну, як же ж таки так — нізащо?.. Ви теж гарні — хіба я вас не знаю? Урока не вивчив, шкоди якої наробив — от учитель і б’є. Вас тільки не бий, то ви й пальці повідкусюєте. Знаємо, що ви за народ.
— Ні, татусю. Таки нізащо б’є. Прийде п’яний і починає усіх бити.
— А ви тікайте.
— Та ми й тікаємо, так хіба кожен раз і втечеш?
— Хм... Так кажеш п’яний приходить? І часто?
— Та він щодня п’яний!
— Ну... вже й щодня. Це й грошей ніяких не стане.
— А хіба він горілку купує?
Батько й сам усе це добре знає, а говорить так лише для підтримання престижу педагогії.
Вже самий факт існування таких розмов між батьками й синами був знаменним, бо звичайно наші селяни вважають ознакою доброго тону — не вмішуватися у справи школи. Вчитель сам знає, що треба робити. І коли вже батько порушує традиції й балакає з сином про навчальні справи, то це певна ознака, що в тих справах міцно щось зіпсувалося.
Не довіряючи собі, батько, от так, ніби випадково, заведе у неділю розмову з іншим таким же батьком. Там стріне, наперед можна сказати, те ж саме, бо й той батько лагодився побалакати з оцим теж випадково у неділю. У них же навіть не може бути різних настроїв. Жили вони й виростали в однакових умовинах. Як отой колосок жита доспіває й повниться у той самий день, у який доспіває сусідній колосок, так і ці батьки. Разом парубкували, більш-менш в один час поженилися, більш-менш в один час народилися, у них сини, віддано їх до школи. Школа одна, педагог один — і сума всіх отих складників, очевидно, теж тотожна.
— Ну як там живеш, Панасе, у своєму закутку?
— Та так... Котимо біду перед собою, коли ззаду лишити ніяк.
— Щось я бачив твою... Уп’ять обременна. Стараєшся?..
— Та отож... Тут і з цими ради собі не даси, а тут іще Господь посила.
Та воно правда, що ради не даси. Оце мій Омелько прийде із школи, криком кричить — сісти не можна.
— Та вже ж і сукин син!.. Я вже хотів йому морду набити.
— Морда мордою, а тут діло громадське. Не твій та не мій тільки там.
Отак побалакавши і не назвавши ні одного імені, дядьки вже знають, що
виступ кожного з них при громаді, десь там у свято на колодках, не буде вискоком Пилипа з конопель. Колись та прилюдна дискусія відбудеться, й після неї, чого доброго, дякові буде недобре.
А поки що — дяк казиться й катує дітей. І коли раніше для кари у нього було, окрім власної фантазії, й якась система, то тепер всякі сліди яко-будь системи зникли, й Богорський бив учнів як попало, чим попало й коли попало. Нелади на любовному, а від того й на харчовому фронті, неприємна, дуже неприємна бесіда з отцем Григорієм, перспектива вилету з Кирилівки — все це розлючувало Богорського, а компенсувати він міг тільки на одному фронті, де чув себе царьком — це в школі. І він вимещував усі свої неудачі на учнях.
Найбільше чомусь узлостився на Тараса. Чи той Тарас, як хворий зуб, виставав понад усі, чи сердила й дратувала якась моральна вищість цього хлопця, чи просто завжди він був під рукою, а тільки Тарасові доставалося найгірша.
л Тарас терпів, але навіть у нього терпець почав уриватися. А настав нарешті й той момент, коли він зовсім урвався. Сталося це так.
Богорський прийшов п’яний, як чіп до школи. Де він устиг нализатися так рано, це була його таємниця, але факт, що він не в’язав лика, коли ввалився до класу.
Хотів розпочати науку, але вона тривала недовго.
Оотіпе п^ібієг скоро схилив голову на стіл і захріп.
Хлопці робили, що кому впало на думку. Один зладив собі пищика з гусячого пера й пищав. Других двоє заходилися плювати — хто далі плюне: Тарас рисував.