Ось вона народня помста!
— Отак солодять!
Баби аж визкотять, виспівують:
Іх-ха! Іх-ха! Гойна! Гойна!
В Кирилівці война:
Усі дівки ялівки —
Тільки одна дойна!
* * *
Говорили люди,
Що Уляна добра буде —А вона така добра,
Як дірава торба!
* * *
В огороді грушка Вже потрушеная —А наша Улянка Поворушеная.
А в хаті що робиться! Сажою мастять стіни, лави, піч, одежу... Самі справщики повимазувалися, як чорти. Регіт, тюкання, свист!
Ой знати, знати,
Де взяли халяву:
Обмазали дьогтем хату І стіни і лави.
Хтось ізліз на хату й розбиває бовдур. Підставили драбину й велять старому Кібелеві тягти на хату роз’їжджене оббите колесо.
Кібель плаче і просить помилувати, але немає милосердя до нього!
— Тягни, чортів живолупе, тягни!
З товпи виступив чоловік, весь зарослий, на лице лише самі очі видно. Щось дике, лісове було в усій його фігурі. Хижим рухом підскочив і вдарив з усього розмаху Кібеля в лице. Той клацнув зубами, охнув і вхватився рукою за рот. З-поміж пальців потекла кров.
— Це за ївгу тобі... За ївгу!.. За ївгу!.. — повторив лісовий чоловік і очі його були безумні. Його відвели геть.
А там уже ворота здіймають із п’ят. А там Кібелиху посадили у побитий візок, дали в руки солом’яний віхоть і тягають по двору, співаючи в усе горло:
Хоч їдь, матінко, хоч не їдь —А вже донечці роздер медвідь.
Да ходімо до плота
Да роздерім кота —Занесім під перину Да й зробім калину.
Хтось прийшов випадково у червоному поясі — зірвали!
-Нема калини! Нема проклятому кодлу честі!
За клубочок валку Була ізмалку.
Бо мати навчала,
Щоб хлопцям давала!
А наша Уляночка По коморонці ходить,
У поділку таляри носить.
"Ой нате вам, хлопці, гроші з поділку —Тільки зробіть з мене назад дівку".
Старого Кібеля запрягли у візок, де сиділа жінка, й погнали, підганяючи, селом. І все село збігалося, тюкали, улюлюкали.
А дітвори — так де їі стільки й набралося. Та як показилися наче: і пищать, і верещать, і під ноги кидаються, і через голову перекидаються.
Баби ж так мов почманіли. Що вони вже й співали і де вони тих таких пісень набірали!
...мене Вакула,
А я добре й не чула,
Як порушив Кирило —То й ще закортіло!
Особливо вбилися Тарасові в пам’ять одна, бо її виспівували саме коло нього:
Заганяйте квочку в бочку,
А курчата в вершу —Признавайся ти, Уляно,
Кому дала спершу?
"Ой давала Хомі Та ще буде й тобі.
Давала попові,
Давала дякові,
Давала й піддячому Та ще й по-собачому"
Тяжко стало Тарасові від усього того. Жаль було старих. На Кібелиху не міг дивитися, як вона сиділа на тому своєму візку, мов із хреста знята й терпіла найбільший сором, найтяжчий встид, який тільки може випасти на долю селянської жінки.
Тарас не міг на те дивитися, й пішов геть. А услід йому неслося:
Під сосною спала —Шишка в... впала!
Долотом довбав, довбав —Не видовбав.
Свердлом вертів, вертів —Не вивертів!
Всадив кишку — вийняв шишку!
А в хаті Шевченків, коли весільний чад пройшов, почали давати себе знати родинні суперечності. Насамперед появилася друга хазяйка в домі, а це ж хоч кому не може подобатися. Зустрічаються два горшки в печі, два рогачі в челюстях. "Її" півень б’є "мого" півня — як це перенести? Діжка на воду одна. "Вона" вихлюпає всю воду, а тобі нема — йди, серце, до криниці. Як це витерпіти?
Було б досить одного цього, щоб Оксана зненавиділа молоду невістку. Але знайшлися ще більші і глибші причини.
Почати з того, що з приходом невістки мусили урватися візити Міхеля. Весь час безвихідно в хаті товчеться молода молодиця, якої вже не витуриш геть, як сліпої Марійки.
Було б досить одного цього, щоб Оксана зненавиділа молоду невістку. Але знайшлися ще більші й глибші причини.
Річ у тому, що Міхель як прийде, то весь час балакає з Палажкою. І жартики їй підпускає, і поглядає усе в той бік... Правда, молодиця ніби мало звертає уваги на дяківські зальоти, але Оксана була певна, що це тільки так, бо не вірила, щоб яке жіноче серце могло устоятися перед мужеськими принадами Міхеля.
Словом, причин було багато, щоб Оксана весь свій запас ненависті перенесла тепер на молоду невістку. Допікала їй чим могла.
— Я таки тебе вирехтую із своєі хати! — кричала вона. — Я таки докажу тобі, що я тут господиня!
Палажка спочатку мовчала, бо її змалечку привчили до покірливості перед старшими. Але коли переконалася, що в данім випадку змовчування не тільки нічому не допомагає, а навпаки ще більше роззухвалює бабу — перестала змовчувати. Почала відгризатися. Поки що сама, не мішаючи туди ще Микити.
Та мусила наступити нарешті й та фаза, коли зробилося доконечним вміщання чоловіка.
Заставши раз молоду жінку заплаканою, Микита почав розпитувати в чім діло. Палажка спочатку ніби знехотя, д далі й охотно розповіла причину своїх сліз.
Ну... молоді чоловіки народ гарячий взагалі, а в питаннях поважання своїх жінок зі сторони домашніх особливо. Вийшло... ну, як сказать... трохи невдобно...
Казали, що з Оксани якесь не то пір’я, не то волосся летіло. Казали, що знов, як колись, вибігала вона на вулицю й кричала:
"Ой пробі, пробі! Убив, убив!.. Скалічив навіки". Казали — та мало чого люди не наговорять! Але відносини в Шевченковій хаті не поліпшилися. Навпаки.
Оксана, палаючи помстою, не спускала нічого Палажці. А та, чуючи за собою міцні плечі чоловіка, бралася щораз хвабріше. І коли раніше діло обмежувалося словами, так би мовити дипломатичними нотами, то тепер справи підійшли вже й до лобових атак.
І раз як вернув Микита додому, застав таку картину, що очіпки літали в повітрі, як птахи, волосся теліпалося в усі боки; там де мусила бути з усіх природніх даних голова, нараз показувалися ноги, а там, де людське око звикло бачити ноги, бачилося щось зовсім уже неподобне.
Микита не стояв довго осторонь — і картина побойовища одразу різко
змінилася.
Голова Палажки опинилася на своєму належному місці, але там, де була Оксана — там би вже ніхто не розібрав де голова, де спина, а де інші частини тіла. Якийсь вихор вертів щось незрозуміле. Потім той же вихор одчинив двері й вихором же вилетіла з них Оксана.
Заорала носом у калюжу перед дверима, ще раз мигнули литки у повітрі, услід прозвучав на високих нотах голос: "Щоб і духу твого в моїй хаті не було!.." І стало тихо.