Котилося яблучко З гори та до ніг —Кланяйся, Уляно,
Батькові до ніг.
Батькова ніженька біленька,
Щоб тобі доленька добренька.
Так от Кібелисі почулося, що замість "доленька добренька" дівчата ніби проспівали "доленька благенька". Але, може, це їй так здалося.
Або таке. Звичайно на весіллі дівчата співають ласкавенько: "Марусенько", "Настунечко", а тут співали просто "Уляно".
Молода при всіх тих обрядах була якась наче аж сердита. Не плаче, як звичайно дівчата плачуть. Дружки переморгнулися й заспівали:
Десь у тебе, Уляно,
Кам’яне серце,
Що вечір сидиш —Не заплачеш,
Батенька свого Не розжалиш.
Дайте ж хоч цибулі Під очі!
А то сидітиме До півночі!
Зиркнула Уляна на дівчат, мов золотого подарувала, але не будеш же з дружками в перекори йти.
І отак усе весілля. Співають мало, цілком офіційно й тільки те, що вже доконче треба. Але всюди вміють ввернути яке-небудь таке словечко, що від нього молода, як кінь від удару батога, підіймає голову й оглядає весь ряд дівчат од крайньої й до другої крайньої.
А коли прийшло співати жалібної, то завели такої, що Уляна стратила нараз увесь рум’янець й стала біла.
Зеленая рута, жовтий звіт —Не піду за нелюба — піду в світ.
Та візьму рушничок на плече,
Не один за мною заплаче.
Заплачуть і шевці і кравці,
Заплачуть двірські молодці.
Старий Кібель ходить і вдає, мов не чує. На лиці привітна усмішка, але вона більше на гримасу скидається. Кібелиха застогнала й навіть обізвалася:
— О-о-ой... Якої ж це ви, дівчатка, заспівали?
Молодий вдарив кулаком по столу. Молода сидить, мов кам’яний ідол. Дівчатка — наче й не вони: сидять мовчки, скромненько.
Та отак як пішло — та й до кінця. Або слово яке вставлять, або проспівають тільки частину пісні, а ця частина без другої носить тяжко образливий характер. Захотіла Уляна Калинового вінка,
І послала батенька За море по калину.
Батько приїжджає Калина не процвітає.
Ей калина, калина!
Нещаслива година!
Нещасливоє зілля!
Не поспіло на весілля!
І на тім урвали. Це вже був не натяк, а тяжке обвинувачення, кинене прямо в лице. Кібелиха — у неї аж руки затремтіли.
— Дівчаточка! А далі ж?
— Ми забули... Слова забули...
І на всьому весіллю залягло щось темне, гнітюче. Декілька дворових (їх було трохи, яких менших) старалися піддати охоти, кидали жартами, затягали навіть пісень, але все те потопало в морі народної неприязні й холоду.
Старий Кібель нахмурився й хотів уже обізватися.
Що ж ви, дєвкі, на нас конхвуз пущаєте (при дворі він навчився "образованного язика"). Лучче ви перестаньте, а то...
Але йому прийшло в голову, що дівчата ж можуть от так собі просто знятися й піти геть з весілля. А це вже скандал. Отже, мовчав і тільки зубами скрипів.
Хтось із дворових каже:
— Ох і не люблю я цих хохлацьких свадьбов! Поють, поють, а шо воно, до чого воно?.. Випили, закусили — і розійшлись чесно-благородно...
Але тут усе були дуже прості й неосвічені люди й того не розуміли. Дівчата співають, як Уляна пішла по воду й почала потопати. Кричить до батенька по рятунок, а той відповідає:
Не буду я рятувати —Не хотіла мене слухати:
Свою воленьку мала,
Мене не спитала.
Набралась сваволі Й людської намови.
І це був натяк і бив усе в ту саму точку. Хтось із дворових, найбільше благородний, говорив:
— Вы бы дєфкі, какаю-ба вісьолінькаю-ба.
Дівчатка примовкли. Старша дружка відповіла за всіх.
-У нас тих співають, яких треба, а не зря.
I тут же зразу затягає, а дівчата підхоплюють:
У новій коморі —Там Уляна говорить:
"Бідна ж моя головонька —Що великий двір А меленький збір —Невеселая родинонька".
Знов як у воко вліплено. Двір великий, і хата велика, а людей і в дворі, і в хаті мало.
За вечерею не перекорялися дружки із свашками, а це ж додає веселощів празнику. Сиділи мовчки й майже нічого не їли.
На коровай пішла Кібелиха знов просити молодиць, бо щось мало збиралося. Трудно було їй переступати чужі пороги, високі вони їй здалися.
Кланялася й щиро із сльозами говорила:
— Людоньки добрі! Доки ж буде вашого картанія? Провинилися ми з чоловіком перед вами тяжко, покутуємо тепер свій гріх. Але чим же завинила перед вами дитина наша, що ви її караєте гнівом своїм разом із нами?
Пішли молодиці коровая бгати. Але такий зібгали, що... Видно не позабували канчуків Кібельових. Не одна, яка старша, оповідала:
Той милосердя не знав, бабочки. Що не гірше треба познущатися з чоловіка, то йому давали.
— Скільки дівчат перепортив! І сам, і до панів водючи! Невже йому то все проститься на тім світі?
— Вівдя Голобородькова повісилася через нього, душу стратила.
— А Івга, отого, що в лісі живе... як його... Привела дитину, та, сорому боючися, утопила її. А потім, як заїла її совість, так вона повинилася перед усім народом, а сама пішла світ за очі. І не бачив її ніхто з того часу і не знає ніхто, де вона поділася. Мати із слів померла, а батько перейшов у ліс жити та й живе ото, як вовк.
Багато отакого пригадувалося на весіллі і робило його чорним, важким. Старий Кібель не смирявся. Він немов ждав одного якогось моменту, щоб зразу помститися над усіма, але що то буде за момент і як відбудеться тая помста — не знав.
А баби місять коровай, як лихі наймички. Та ще й співають:
Ой піду я до Дунаю,
Стану подумаю —А чи мені коровая бгати —А чи мені додому моргати.
І піч не реготалася, і припічок не усміхався до Кібелівниного короваю. Кривий та горбатий, він не допікся й стояв, як символ означеного людською зневагою весілля. А як несли те тісто до комори, то співали вже прямо в одкриту. Ой приїхали подоляни з Подолу,
Привезли свої ігроньки з собою.
Ой загадали хорошенько іграти,
А парубку з дівкою скакати.
"Лучче я буду круті гори копати,
Як маю я із поганою скакати".
Кібелиха заплакала й вийшла з хати. Кібелеві мало бракувало, щоб схопитися за сокиру чи за коляку з плота.
Коровайниці самі побачили, що наче трохи перебрали міру й замовкли. Скоро покінчили все й розбіглися по домах.
XXV
Неділя. Вінчання.
Невесело їхалося поїздом до церкви. А в церкві порожньо, народу нема. Уляна заплакала, хоч і тверда була дівка. Молодий стояв прибитий: це ж усе життя нівечиться через оцю багачеву дівку, через її воли та корови.