Коли хто, помимо заборони, все ж ішов на заробітки, поміщик забирав усе імущество. Вертається заробітчанин — у нього вже нічого немає.
— Це, каже пан, за недороблену панщину й казьонну подать, що я за тебе заплатив.
— Та помилуйте!.. Казьонну подать за мене обчество сплатило. А панщину я всю відробив, за мною й одного дня нема!
Пан тільки сміється.
— Ти, каже, лучче й не проси, бо я майна твого тобі не віддам. Це воно в мене ніби у заставі буде, щоб ти вдруге не втік.
І не розуміє Тарасик усього, а сумно йому.
— Маковій, Яковенко й Набощенко пішли на заробітки до Херсонщини. І вертали вже назад, як їх перейняв один панок. Заарештував, гроші 95 рублів відібрав, а самих під вартою одправив до Монастирського.
— Монастирський велів закувати їх у кайдани й так ганяв на панщину, а на ніч набивав колодки на ноги й замикав до мурованої тюремки. Такі муровані тюрми наставив Монастирський у кожному селі.
— Так робили у кайданах бідаки сім т и ж н і в. На восьмий скликав
Монастирський усю громаду й звелів привселюдно сікти тих людей у дві різки.
— Дали по триста різок. Саме м’ясо понесли посіпаки звідти, кинули на вози й повезли до Неморожі.
Тут притягли нещасних до церкви й веліли присягати на еванглії, що більше не підуть на заробітки. А до того пан звелів найти кожному за себе трьох поручителів. І тільки коли ці поручителі знайшлися, дозволив зняти кайдани.
Катерина аж зблідла, слухаючи, а Тарасик і дух притаїв — страшно.
— І це так із заробітчанами. А що робив із пійманими збіглими та й не сказати. Одного такого, Лабзенка, як піймали — били різками до обмороків. А потім скривавлену спину поливали отцом із горілкою.
— То той Лабзенко так кричав, що не можна було слухати. А потім велів пан обголити Лабзенку половину голови, один вус і так пустив.
І одно оповідання страшніше другого.
— А Левченко? Він до приїзду пана не встиг почистити казанів у гуральні. Монастирський звелів Бардецькому бити Левченка палкою. За двадцятим ударом палка перебилася. Монастирський тоді каже:
— Коли ти при мені так погано б’єш, то без мене, мабуть, і зовсім їх милуєш. Ось як треба бити!
Взяв кочергу і бив кочергою.
— Ех, гайдамаки, гайдамаки! — зітхне якийсь із дядьків. І ніхто нічого не скаже, але всім ясно, що значить те зітхання. Гайдамаки — то останні месники, то ті, хто пішов проти отаких Монастирських, Бардецьких. Повстали й згинули. Нема їх. А пани зосталися. І утиск зостався. І гнів безсилий.
— Що ж ви хочете? То ж люди були. Хіба такі, як оце ми?
Це говорило друге покоління. Це говорили ті, що їх батьки ще йшли в гайдамаччину, а їм тільки розказували. Це були ті, що починали творити легенду. В оповіданнях цих дядьків герої гайдамаччини вже овіяні чаром легенди, опоетизовані, прикрашені. Вони всі герої, всі мужні, надзвичайно сильні й відважні. У Тарасика аж очі горять, коли він слухає про славних отаманів і їх відважні діла.
А варенушка між тим робила своє. Розігрілися дядьки, веселі вогники почали поблискувати в їх очах. То той, то другий скаже яке менш поважне слово. Природній гумор, як трава з-під напалого листя, пробивається крізь темні настрої й криваві згадки. Хтось скаже:
— Це таке, що сидять-сидять та й ідуть.
Катерина стрепенеться.
— Оце таки що ви кажете! Старий!.. Ти припросив би кращенько. А то радий, що сам допався.
Підвеселений батько відкидається до стінки спиною.
— Що ти, мужичка необразована, говориш мені? Ти кажи мені, як пани ото —"ви"!
— Пхе! Як уміємо, так і говоримо.
Семен — він чудакуватий — зараз приказку.
— Це так один дядько теж усе вчив свою жінку, щоб вона його на "ви" називала. А вона все забувається, сказано — баба. То раз прибігла до шинку, шукати чоловіка, та зопалу:
— Я за вами, а ти тут. Забралися та й сидиш!..
Усі засміялися. Катерина вважає за обов’язок заступитися "за свою сестру".
— Ви тільки на жінок нападаєтеся, а без жінок, що б ви й робили.
— Та вже щось би вигадали.
Пішли жарти, анекдоти. А в них доставалося всім, не миналося й речам найповажнішим. Коли зачіпали релігію, Катерина вдавала розсерджену й казала ніби обурено:
— Отаке вже почали!.. І як вам не гріх?
— О!.. Дивіться, яка праведниця обізвалася!
— Е, ні!.. Вона в мене теж грішниця, — вставляє підохочений дядько Грицько. — Согрішила, діжу місивши.
— Га-га-га!..
— Так піп і причастя не дав, як сповідалася!..
— Го-го-го!..
— Було б, кае, круто не замішувати!
Сміх, дотепи. Катерина плюється,'хоч сама ледве вдержується від сміху. Тарасик давно вже спить, згорнувшися калачиком. А дядьки починають співати, їх пісні ще про Січ Запорізьку, про гайдамацьких героїв, про все народне горе й болячки. І про широкі картини рідної природи, степи безмежні, валку чумацьку, закинену в голубих просторах, білу чайку над сонними таборами і зірку вечірнюю йад далекою горою.
Спить Тарасик, а над його голівонькою проносяться чари української пісні, колихають на прозрочистих хвилях своїх і незримо наповнюють душу поезією.
XVII
Завесніло. Так би й вибіг, але мати не пускають. От іще ті мати!.. Кажуть, що саме тепер перестудитися легко: земля холодна, ще не відтала.
— Ма!.. Та тепло ж надворі! Дивіться — сонечко! Ох і тепло ж!..
— То тільки світить сонце, а не гріє.
Правда , як матері немає в хаті, Тарас летить надвір. Там потічки біжать, вода дзюрчить, від землі пара йде. Станеш на грудку — а грязюка чвіркне межи пальцев. Аж коли ноги посиніють, тоді біжить у хату.
Сонечко все вище й вище підіймається, жайворонки прилетіли — вже не вдержати дітей у хаті. Он висипали з усіх хат, з усіх закутин — аж роїться на моріжку. Те в батьковій свиті, те в материній кохті, що рукава аж по землі теліпаються. Ямки копають, збирають камінчики. Мушка летить — ганяються за мушкою. Метелик перший появився — біжать за ним гурмою, штовхаються, скачуть. Одне впало, друге на нього. Там плачуть, а там уже б’ються.
Дві сусідки стоять, розмовляють. Одна дивиться, як її Івася дубасить ївжин Грицько, але дивиться так рівнодушно, мов би то пара горобців билася.
— Як ходила я ще першеньким, а потім, як воно народилося, то я все, було, думаю: Господи! Чи діждуся я того щастя, щоб воно в перший раз сказало "мамо"! А тепер, як намамкаються четверо за цілий день, так голова така, як котел, стане.