Мала Марієчка вже зразу почала лагодитися на викидки. Воно таке акуратненьке, все у неї завжди в порядку. На печі у неї свій куточок, а в ньому все так зложене доладу: і забавочки її убогі, лялька з ганчірок, коробочки якісь. Тут же й хустка її й кохтина. І вона вже натяга на себе ту кохтину, суетиться. Личко заклопотане.
— Куди ти? — перебільшено голосно питає Тарас.
— Та я... та я... Талясику...
— Сиди в хаті. Куди ти підеш у таку годину!
Тарас наслідує голосом грубі інтонації Микити.
— А тобі яке діло? — скипіла Оксана. Лагідність одразу щезла з її лиця, очі засвітилися недобрим вогнем. — Хоче йти, то нехай іде. Ще й ти п’ятами накиваєш!
— Овва!
— Аж загремиш!
— Овва!
— Ні, не овва, а буде по-моєму.
— Овва!
-Ах ти ж стерво собаче! Так ти ще зо мною перекорятися?
І Оксана було вже кинулася до кочерги, але Богорський зупинив.
— Любезная Оксана Терентьевна! Умерьте свої желанія і оставьте в покоє. Я зайшов тільки на минутку — с ісключитєльним намєрєнієм справиться об вашем драгоценном здравії, душі спасенії. Я сьогодні занят. Упокілся нєкій Романенко і наша обязанность напутствовать его в селенія горняя божественним глаголом священнопсалтирянія.
— Так ви таки справді йдете?
— Так, так, любезнейшая Оксана Терентьевна! Сейчас і іду.
Оксана кинула на Тараса повний люті погляд, який говорив: це все через тебе, сукин син!..
— Так хоч закусіть же, чим Бог послав.
— Закусить, конешно, нікогда не вредно. Но только умеренно і бистро, ібо покойник уже на месте, а Віргілій, сірич сопроводитель, здє обрітаєтся. А ви і Тараса Григоровича пригласіть — вони теж закусють, хе-хе-хе!..
— Йому межи свині йти їсти, а не з добрими людьми.
— Чого ж так? Він хлопець гарний. Ей, Тарасе! Ану йди, лишень, сюди!
Тарас не ворухнувся.
— Але ж бо йди, маю діло до тебе.
Тарас мовчав. Яке діло може мати до нього оцей паршивий дяк? Не інакше, як каверзу якусь викинути хоче.
— Як я бачу, так ти таки і справді дурак. Та йди, коли тебе кличуть!
Тарас підійшов, дивлючись вовком. Йому здавалося, що дяк зараз ухопить
його в свої кліщі й буде держати, а Оксана гатитиме.
— Сідай — чого боїшся? Я ж не вовк.
Тарас сів, але всі мускули його були напружені, готові до зриву.
-Я давно вже хотів з тобою поговорити, та все способу не було. Щоб іще дядько не сказав, що переманюю. Я хотів тобі сказати, йди до мене жити. У школу. Це добре, що ти дядька кинув. Справді — яке тобі життя у нього? Та й тут, дома... ніде правди діти... кхе... Що ти будеш тут робити? Свиням мішати та й годі? А в мене хазяйства нема, будеш жить у школі, будеш мені помагати з хлопцями, сам вроді як учитель будеш... І вчитимешся. Бо я ж не то що Совгирь твій. І не інфіма яка-небудь нещасна або граматик убогий. Я — ритор! Понімаєш? Се означає, що я всі науки пройшов. Тобі є чого в мене повчитися! Я тебе чоловіком зроблю. Ну?
Тарас мовчав. Богорський єлеомастив далі.
— Будеш жити у школі, сам собі хазяїн. Ніхто тебе нікуди не посилатиме. Я тебе настановлю консулом. Знаєш, що таке консул?
Тарас кивнув головою — ще б пак не знати.
— Ну от. Будеш консулом. Або от зараз. Мені треба йти читати "Псалтирю", а мені не хочеться. Не те що не хочеться, а нема у мене времені — діло одно єсТь... От би ти й пішов замість мене, почитав би "Псалтирю". Я ж чув, що ти веліколєпно читаєш. Так тебе усі хвалили...
Богорський попав куди слід. Цим він купив Тараса.
— Хочеш, ходім зараз до Романенка? Все одно ж тобі тут нічого робити —правда? А там хоч попоїси добре. Ану збирайсь та ходім. Чи тобі й збиратися нічого? Омніа меа мекум порто1, хе-хе!.. Ну, бери свою шапку. Не огинайсь, бо ніколи — нас там ждуть.
Мов загіпнотизований цією настирливістю, узяв Тарас свою знамениту шапку. Оринка дивилася на нього благальним поглядом, Марієчка підняла личко й теж якось сумно кивала голівкою. Але Тарас не помічав того. Він був розбитий морально і не приходило йому в голову, що його нужденна обпльована істота може комусь бути потрібною.
На вулиці Богорський сказав:
— Ти йди, а я зараз... Я на мінуточку... Я тебе дожену, а ти йди.
Викликав у сіни Оксану. Обняв її й зашепотів:
— От бачиш, як діло треба робить! А ти кочергою. Кочерга, брат, дєло ненаучное. А тепер він нам мішать не буде. Наоборот — буде польза. І робітник буде у мене дармовий. От голова! — і ляскав себе по тім’ю.
— Та ви вже що не вигадаєте, — казала Оксана й тулилася до нього.
— Оце я вернувся сказать тобі, що я почитаю там трошки, а потім передам йому, а сам прийду до тебе — добре? — і давнув її за груди.
— Якби зараз, — шепотіла молодиця й ще ближче притулялася до дяка.
— Хо-хо-хо, яка ти в мене нетерпляча! Я незабаром прийду. Ну, пусти ж, а то він там дожидає.
XVIII
Як це так вийшло, що Тарас піддався намовам — він і сам не знав. Просто не думав. Йому було все одно: мачуха — так мачуха, Богорський — так
^се своє ношу з собою. — Лат.
Богорський. Сказали б йому зараз: хіба ти забув, що найнявся в лісі дерево рубати? Чого ж ти не йдеш? Іди — і він пішов би. Або сказали б: тебе заслано на Сибір, а оце туди дорога. Йди та швиденько — і він теж пішов би.
Богорський наздогнав Тараса.
— Я, брат, парень-друзяка. Ти ще мене не знаєш. Я, брат... Хоча я й не кончив навук — я й не скриваю! Не кончив! А чому? Бо не хотів! А захочу — січас пойду й січас кончу. Но я не хочу. Навіщо це мені? Чого мені бракує? Життя в мене не плохое: і баб, і дєвок — скільки хоч! Потому, хто може супроти мене? Ніхто! Я єсть первий чоловік у селі! А які я, брат, стишки знаю, хо-хо-хо! Я й тебе вивчу! У міня, брат, целая тітрадь!
В хаті Романенків було повно народу. Богорський, розкриваючи "Псалтиру", переморгнувся вже з якоюсь молодичкою і тоненьким козлотенором почав читати. Тарас сидів у кутку й прислухався.
Знайомі слова попливли у свідомості. Тарас пошепки повторяв їх про себе і, провіряючи, забігав уперед. Трохи одлягло від серця. Бо йому здалося було, що він усе забув і не розбере, взявши книжку в руки, де яка буква.
І все ж, коли Богорський, не перестаючи читати, поманив до себе Тараса пальцем — хлопець не знав, чи йти, чи ні. Підійшов, а серце б’ється.
Богорський, дяківським звичаєм, не перестаючи читати, показав пальцем Тарасові абзац, на якому він спиниться, а Тарас мусить перехопити читання.