— Дивись! Витріщився, як звірюка! Кобилу йди пасти — чуєш? Жерти так здоровий.
В якийсь один незрозуміло короткий момент в Тарасові пробудилася свідомість і образа від усіх отих безконечних докорів, образ, знущань... Ніздрі у нього роздулися, й він відрубав.
— Не піду!
Дядько Павло почав темніти. Щелепи видулися.
— Ой підеш, хлопче!.. Ой підеш!..
— Не піду! Я вам не наймит.
— Ой буду просити!.. Та ще й добре буду просити!.. Голос дядька Павла звучав зловісно, але він іще не кидався на хлопця, мов збирав більше люті.
— Мене ви все б’єте... Що я сирота... що за мене нікому заступитися... Якби тато були живі...
— Ой, хлопче!.. Бив я тебе при батькові та ще й без батька буду! Іди мені зараз кобилу пасти, бо інакше я... не знаю, що тобі зроблю!..
Але тут трапилося щось несподіване. Тарас, бачачи, що як попадеться дядькові в руки, то вже не вирветься; стрибнув, мов барс, уперед, з силою вдарив обома руками дядька в груди й кинувся до дверей.
Дядько Павло заточився по хаті, гепнув задом на лаву. Зірвався з неї в ту ж мить, але Тараса вже не було.
Пабло заскреготів зубами, рвонувся бігти, та вже жінка вхопила його за полу.
Бійся Бога, Павле!.. Куди ти побіжиш серед ночі? Хіба ти його наздоженеш? Нехай, нехай!.. Він і сам явиться!.. їсти захоче, то й явиться! Ач зіллячко... Ну й гадюку ж вигріли на серці — рідного дядька в груди штурхонув та хіба ж так?
— Пусти!.. Пусти мене!.. Я його вб’ю, чортове насіння, анахтемського виплоду сина! — кричав дядько Павло й виривався, але так, щоб не вирватись.
Він і сам розумів, що бігти нічого, тому й не побіг, а тільки немилосердно лаявся. Зі злості напався на сина.
— А ти, лобуряко, чому не хапав? Тобі все одно, що батька зневажено? Одягайся в сію ж минуту — підеш кобилу пасти!
— Тю на тебе, старий! Та куди ж ти дитину женеш серед ночі?
— Дитина! Що вже дівкам під спідниці загляда!.. Ледарі чортові!.. Я вас вивчу!.. Я вас усіх призведу!..
А Тарас, вибігши на вулицю й переконавшися, що за ним ніхто не женеться, став. Серце у нього сильно билося. Все ж як не як, а він допустився вчинку, який не похваляється в селянському обіході. Ніхто не похвалить, а всяке скаже: "От молодець Тарас! От розумник, що дядька в груди штовханув. Ти, браток, іншим разом ще й тітку стусони — отоді вже всяке скаже, що батьків син".
— Та я ж не ви-и-инен! — кричить Тарас беззвучно, кидаючи слова у чорну пітьму, а сам плаче-плаче, притулившися спиною до чиєїсь загати.
Ніч, осінь, вітер... Босі ноги вгрузли в грязюку... Під сорочкою аж шарудить — повзають воші... сльози течуть по брудному обличчю й розмішуються у якусь замазку.
Куди йти? Де подітися? Птиці гнізда мають, а звір лігво своє і тільки син людський не має де притулити голови.
Собака почав гавкати з-за тину від нічого робити. Тарас відійшов до другого плоту й став там. У голові ніяких думок, а в серці ніяких бажань. От так би стояти й нехай... усе нехай... І вітер нехай... і ніч... і собака...
У тьмі показалися якісь фігури. Обережно пробиралися попід тинами. Тарас хотів спочатку тікати, але потім — нехай і це...
— Хто тут? Господи Су се!..
Тарас пізнав до голосу. Це була стара Моргунка, баба Оксанина. А то хто позаду?.. А то сама Оксаночка. Вона пізнала Тараса.
— Це ти, Тарасику? А що ти тут робиш?
Тарас мовчав і тільки хлипав.
— Мабуть, утік від Павла, — вголос роздумувала баба. — Ох, то й Павло ще! Що ж це ти тут робиш? До мачухи підеш?
— Не піду, — пошепки, схлипуючи, промовив хлопець.
— А куди ж ти дінешся, манушко? Ніч же надходить!.. Ох лихо, лихо з такими людьми! І на сирітство не вважають. Куди ж тобі й справді діватися? Може, до діда? Так далеченько... Не інакше, як до мачухи... Тільки ж оце, певно, дяк у неї. Ох горе, горе...
— Бабусечко! — обізвалася Оксана якимсь ласкавеньким та солоденьким голосочком. Похилила бабину голову до себе й почала щось шепотіти та примилюватися та пригортатися.
— Ото ще що вигадай. І таке сплете!.. Ну де ми його дінемо?
— Бабусечко!.. Ріднесенька!.. Золотенька!.. — і знов похиляла бабину голову, знов шепотіла. І обіймала стару за шию і цілувала. Ну, бабусечко!.. Ну любесенькі!..
— Та ти вже як причепишся, сорока... Ну що ж — ходім, Тарасе^ до нас. Переночуєш, а завтра підеш, куди тобі там треба. Не інакше, як до мачухи, бо де ж тобі більше діватися? У найми? Так хто ж тебе візьме проти зими. Не інакше, як до мачухи. Вона ж присягалася на миру, то, може, схаменеться. А поки що — ходім, синок, ходім...
— Я не хочу, — прошепотів Тарас.
— Чого там "не хочу"? Я ж тебе не на лихе підмовляю. Бач як затуркали хлопця — вже й людей боїться... Ходім, ходім.
І, може, якби говорила сама баба, може б, з якоїсь самому собі неясної упертості й не пішов би Тарас, але за діло взялася Оксаночка.
— Тарасику, голубчику!.. Ну ходім!.. Я тебе прошу! — і ніжним рухом тягла за собою.
Щось прокотилося по обмерзлих стужених грудях Тарасових. Не міг противитися і пішов.
XVI
Оксана першою вбігла в хату.
-Мамо! А ми Тараса привели!
-Якого Тараса? Ще що вигадай!..
Баба ввела за руку засоромленого вкрай, знівеченого незвичайністю події хлопця. Десь у ньому збереглося ще почуття "батьківського сина". Не стали йому ще зовсім чужими поняття — "своя хата", "своя сім’я". І от беруть його з вулиці, з-під плоту, як старчука, і приводять у чужу хату.
Рум’янець заливає Тарасове лице, а разом із тим якось і гарно йому, що от є ще добрі люди на світі, не самі ж мачухи та дядьки Павли на світі живуть.
Мати Оксанина з робленою сердитістю каже:
-1 де ви його знайшли такого?
Але Оксана чує, що мати не сердяться. Починає лащитися й до матері й теж їй щось шепотіти на вухо.
— Та добре, вже добре, щебетухо. Ну що ж, Тарасе?.. Сідай — гостем будеш.
В хаті не по-багацькому, але чистенько, а Тарас такий брудний і обшарпаний.
Знов йому соромно.
— Нічого... я постою...
— От тобі й раз! Прийшов у гості, так сідай. Доки ж ти стоятимеш?
— Сідай, сідай, синок, — обзивається й баба, роздягаючися.
— Мамо! А ви вже вечеряли? — невинно питається Оксана.
— А що? Хіба ти хочеш їсти?
-Навряд, — вміщується баба. — Ми у Секлети таки добре попоїли
— Ні, я хочу їсти, мамо. Ми будемо з Тарасом вечеряти. Правда, Тарасе?