Але такого горя, як придивився Тарас, не так і багато. Не щодня убиває деревом чоловіка, не щодня і не в кожній сім’ї рождається сліпеньке дитя.
А от є друге горе — так те вже не від Бога. І його багато, і воно щоденне і стогне від нього все село. Як міг він, Тарас, досі не чути того? Адже, як устати вночі, коли тихо доокола і вийти на вулицю, прихилитись до плоту — почуєш же! Почуєш той стогін, як він несеться з кожної бідняцької хати!..
Он покритки ходять селом. І прикажчицькі, й економські, й панські... Завіщо скалічилося дівоче життя, скалічилося життя сім’ї, й кинуто тих всіх нещасних дівчат у вічне незбувне, непоправиме горе?
Он з’їла панщина здоров’я у жінки, молоко пропало, годувала дитя жуваним хлібом. Покорчилося-покорчилося на очах у матері й кінчилося. Несе дядько-сусіда маненький гробик під пахою на кладовище, а мати аж об дорогу б’ється.
А наші мати від чого померли? А батько? Бачиш тепер, хто забрав у нас батька й матір?.. Бачиш, хто поробив сиротами й нас і всіх отих сиріт, що так само, як ми, а то ще й гірше тиняються по селу? Бачиш від чого стогне все наше село та й не тільки наше, а всі, бо немає такого села на світі, де не було б пана?
Масштаби огрому людського горя придавили Тараса.
Гримнула селами звістка — помер цар!
Та й помер, кажуть, якось неакуратно. Глухо йшов гомін, що й не помирав зовсім, а положили замість нього салдата — волос у волос, голос у голос. Боялося соло про такі штуки говорити...
Об’явив батюшка, що буде читати у церкві присягу новому цареві —Кастятину.
— А що ж воно таке за Кастятин отой? Чи син, чи племінник, чи хто воно?
— Кажуть, не було сина у царя. А це брат.
— Ну, брат, то й брат — не один чорт. Мовчи лучче.
Пішли люди, вислухали присягу, вислухали наставления від батюшки й наче всьому кінець.
Коли ні!.. Тарах!.. Неправильна, кажуть, присяга!.. Знов требують до церкви —другому царю присягать. Тепер уже Миколаю.
Знов іде гомін селом.
— Я ж казав, що воно так не обійдеться. Це вже... Як новий цар настає —ніколи так дурно не обійдеться: непремінно должно щось случиться. І це ще не кінець — ось побачите.
— Не захотів, кажуть, Кастятин.
Еге... Не захотів... Не захотіла кішка сала. Не інакше, як щось там случилось. І побачите, люди, що це так не пройде.
— А ти мовчи. Знаєш, яке тепер уремня?..
Але от далеким глухим відгомоном докотився до Кирилівки гук гармат із Сенатської площі і... мов щось пролинуло над селами... Наче подув який незримий чи поклик нечутний.
І ніби нічого, ну як єсть нічого не сталося зовні, а окрики економа стали якісь лагідніші, прикажчик ні з того, ні з сього подарував кільком душам залеглі дні. І навіть батюшка, що його ж діло було тут ніби зовсім сторона, навіть він уже не гримав на людей у церкві, а коли з ким балакав, то старався добирати лагідніших інтонацій.
А люди й самі не знали звідкіль їм сіє, бо ніхто нічого не робив такого, щоб там що...
І от, показалося, що таки щось було. Випадково довідався про це й Тарас.
Дядько Павло послав Тараса до Хведота. Був такий Хведот Землячка, бобиль. Жінка померла, діти розбрелися, й жив він у хаті сам, як байбак. Як жив, про те тільки він знав.
Тарас прийшов до Хведота. А від нього виходить Свирид, отой чудило кирилівський.
Вже глянувши на лице Свирида, Тарас здивувався. Звичайно обличчя Свирида все мало відтінок насмішкуватості, іронії, бажання когось піддратувати. Тепер нічого того не було. Лице було суворе, мов відлите з бронзи. Якась незламна рішучість відмалювалася на ньому, мов постановив чоловік іти до самих крайніх границь, а як удасться, то й далі.
Рухи... Звичайно вони у Свирида були якісь повільно-ліниві, немов чоловік роздумує — чи підіймать руку, чи ні? Тепер тої повільності й сліду не було. Кожний рух був становчий, мов говорив: так єсть і інакше не може бути.
Аж зупинився Тарас. Це ж не той привичний Свирид! Який же з них
справжній?
Переступаючи сінешний поріг, Свирид докінчував фразу:
— Як стемніє. Небагато — душ п’ять.
— Про мене хоч і десять, — чувся голос Хведота. — Хата порожня, а справа громадська.
Оце було і все, що Тарас почув, але й того було досить, щоб збудити цікавість хлопця.
Збиратимуться люди у Хведота увечері. По що?..
На селі збиратися людям нічого, зіходяться тільки у гості, випити, погомоніти. Але які ж гості можуть бути у харпака Хведота? Та й не гості, а Хведот же сказав, що то "громадська справа". Яка ж то може бути громадська справа, що її треба рішати увечері, потайкома?
Тарас рішив прислідити.
Увечері засів у торішніх бур’янах коло Хведотової хати. Але тільки що присів і думав, як би добре сховатися, як почув залізні кліщі на своєму плечі. Глянув — дядько Свирид! А лице страшне...
— Ти що тут робиш?
— Я дядечку... я нічого... я хотів із вами...
— Куди з нами? Що таке?.. Хто тобі казав?..
— Мені ніхто нічого не казав...
— А хто тебе послав сюди? Хто підучив? Кажи! І кажи правду, бо я й дух із тебе витрусю! — і Свирид справді трусонув хлопця так, що той аж зубами клацнув.
— Мене ніхто не посилав, дядечку... їй-бо ніхто не посилав... я сам... я чув...
Не вмів Тарас оповісти, що от просто чув, що ви затіваєте якусь громадську справу, вірю, що справа ваша добра, а у мене багато молодої енергії, от я і хочу вам її віддати.
Дядько Свирид задумався. Зрозумів, що злого умислу тут нема. Хотів одправити Тараса, наказавши з натиском, щоб не базікав, але потім подумав-подумав і сказав:
— А ти вмієш мовчати?
— Як це?
— Та так, щоб не бовкати язиком, де був, що бачив, із ким говорив?
— Ов! — тільки й вимовив Тарас, але цей звук переконав Свирида, що він мас діло з надійним елементом.
— Добре. Йди до хати до Хведота. Може, ти нам пригодишся.
Так Тарас несподівано попав до Хведота. І те, що він там побачив і почув, перевернуло усі його думки.
Насамперед компанія, в яку попав. Прийшло душ шість — і все харпаки. Тарасові дивно. Він звик, що всяка громадська справа і ведеться, і рішається людьми статечними, заможніми. Чи церковного старосту вибирати, чи ще яке громадське діло — то все багачі і перші і останні, бо хто б там харпацького голосу слухав. А тут — має рішатися якась громадська справа, а дядько Свирид понаскликав усякої бурлашні.