— Ти не спиш, Тарасе?
— Ні, таточку, не сплю. Може вам помогти?
— Спасибі, сину. У мене все готово. Спи, Бог з тобою.
І під напливом якогось особливого почуття підійшов і поцілував Тараса, а тому аж плакати захотілося.
— Татусю... І я з вами поїду...
— Ні, голубе... Осінь погана, холодно — ще застудишся. Я скоро вернуся, не ^бійсь, — і вийшов із хати.
Та оце вийшов сам, власними ногами, а назад уже його принесли люди на руках.
Десь переїздив брід. Кінь спіткнувся на ямку й упав, почав захлинатися. Дядько Григорій, як був, кинувся у воду рятувати коня.
Сам упав і вимок весь, а до житла далеко.
Вже й не сідав на воза, а йшов увесь час пішки, щоб нагрілося. Приїхавши до села зразу подавсь до корчми, випив велику чарку горілки, другу, обсушився, але вночі вже почув озноб.
Так-сяк перемагаючися, добрався до Києва, але там звалився і вже знайомі чумаки завезли додому. А як привезли, як поклали на полу, то мало вже й уставав дядько Григорій.
Спочатку йому здавалося, що це річ Минуча: от полежить трохи і встане. Але одужання не приходило і довелося самому собі сказати, що це вже кінець. Дядько Григорій одразу впав на дусі й заплакав.
Баби, як звичайно, кожна з своїми ліками: та того принесе, та того, одна одне радить, друга друге, але всі кажуть твердо, що треба покликать Оверчиху.
То така баба, що чи переляк викачать дитині, чи пристрій змовити, чи бешиху спалити порохом, чи зуби замовити — то нема баби помічнішої від Оверчихи.
Втім дехто не був з тим згоден.
— Не до всього вона, ні. От уже як хто око запорошить остюком, то вона вже й нездатна. Тут уже найлучче баба Шахраїха — язиком вилизує.
— Та-а... п’яниці кусок. А от мені як у Хлипнівці на хрестинах дання дали, так ні Оверчиха, ні Шахраїха нічого мені й не помогли, а одрятувала мене тільки одна баба Олена. Дала мені з чобота жабуриння напитись, отого, що під млином на воді сяє разними цвітами, як жар.
Але дядько Григорій категорично відмовився від усяких бабів.
— Надивився я на них, як моя покійниця вмирала — більш не хочу. Як Бог побажає мене визволити, то визволить, а як ні — його свята воля.
Але Бог, видимо, не хотів визволяти, — Григорієві ставало все гірше й гірше. Це йому здавалося несправедливим і він, завжди поштивий до Бога, тепер вважав себе вправі говорити до нього з докором.
— Неправильно робиш, Господи... То матір забрав у дітей, а тепер і батька забираєш. Що ж це таке? Ніякий хазяїн не продасть корови, поки теля на ноги не стане, а ти моїх напризволяще зоставляєш. Оринка ще дитина, Марієчка —калічка нещасна, що за нею любої та любої руки треба. Йосипко — і говорити нічого, а Тарас... Ох, Тарасе, Тарасе, бідний мій Тарасе!.. Тяжкі будуть тобі оці роки, поки ти хоч на ноги зіпнешся. А як і зіпнешся — що тебе чекає? Неначе ти й не для села вродився, а дороги тобі, окрім села, я ніде не бачу. Село, брат, це той же Бог і Мамог, між горами запечатаний і залізними воротами закритий та ще й залізним цепом на слижі взятий. Самому тобі з нього не вибратись. Якби я ще живий зостався, може б, я тебе якось і виковиряв, а так — одна тобі стежка, як і усім нам: до панського гною.
А другим разом починало здаватися Григорієві, що, може, так і краще. Бо коли пригадував собі, як пани знущаються над ученими своїми кріпаками, то краще вже бути хліборобом.
— Ні, Тарасе, — говорив тоді хлопцеві. — Бог із ним, із тим ученням — не для нас воно. Мале учення — то тільки каліцтво для людини. Воно робить з людей отаких Богорських, як наш: або п’явку судову, яригу, що кров людську смокче й з того пропітаніє імієть. А великі навуки — ой, де нам до них!.. А як і впаде часом крапля одна з тих навук на кріпацьку голову, то окрім нещастя нічого кріпакові не приносить. І гірко мені тобі це радити, а нічого кращого не пораджу — берись за хазяйство. Правда, не зоставляю я вам маєтків, але якось... удвох із Микитою. Це буде вірніше діло.
— Мені хочеться вчитися малювати, — пошепки каже Тарас. Дядько Григорій кривить лице.
— Оцієї долі, моя дитино, так я тобі найменше бажаю. Усі богомази, яких я тільки знав, були самий падлюшний нарід, і тяжко було б мені з того світу дивитись, що й мій син, моя рідна дитина, пішла по такій дорозі. Ні! Найкраще діло — хліборобом.
— А Совгирь мені казав, що можна так вивчитися малювати, що не тільки образи, а й усяку картину!..
— Не знаю... Може, й є такі навуки, але хіба ж нам їх доступити? Це як іти по тих вищих навуках, так треба ж і гроші вищі за них платити, а хто за тебе заплатить? Пан?.. Трижди гірка буде твоя година, якщо ти на панські гроші вивчишся. Ех! Не знаєш ти ще панів, будь вони трижди прокляті од нині й до віку!
Це прокляття в устах умираючої людини, яка готовиться у невідому путь і з усіма примиряється, здивувала би й вразила всякого, тільки не селянського хлопця. Для нього це було явище звичайне. Він міг скільки хотів разів пройти вулицею свого села — і нічого більше би не почув, як прокляття панам. Вони, ті слова прокльонів, носилися в повітрі разом із пилочком жита, груш і яблунь і, запліднюючи овоч, вже там, у соковитій м’якушці, ростили й плекали ненависть. Корова вранці з’їдала прокляттями напоєну траву, а молоко те пила дитина. У церкві співав піп: "Милость мира і жертву хваленія", а в селянських вухах то звучало, як — "О, будьте ж ви тричі прокляті!" То чи Тарасові було дивуватися прокляттю в устах батька? А як вовк родиться вовком, а коза козою — так селянська дитина вже на світ приходила ненависником панства.
Тараса самого, безпосередньо, ще не торкнувся панський палець, але чому так рано пішла в могилу мати? Чому оце хворіє батько і... Тарас не допускав цієї думки, але вона мимоволі настирливо лізла в голову... а тоді невиносима
тоска стаскала серце і хотілося голову собі розбити об камінь.
І все то пани. Один раз тільки довелося Тарасові бачити пана й чути оті страшні слова — "Прапал сервіс", але цей один раз навіки вже наповнив душу хлопця реальною ненавистю. В душі нестерпне бажання вчитися малювати, а на дорозі стоїть пан. Так ніби йдеш стежкою, попереду світлий храм здійснення всіх прагнень, а на дорозі збитою лавою стоять "пани". Повишкіряли зуби, повитягали пазурі, повиставляли роги, понастобурчували ікла і ревуть хриплими голосами: "Не пу-устимо!.. Не пу-устимо!.."