Цього було досить, щоб Тарас зовсім не спав і ще серед ночі вибрався з
хати.
Місяць високо стояв у небі, коли Тарас ішов самітно вулицями сонного села із торбиною сухарів за плечима. Почував себе так радісно, що аж хикавка від радості напала. Якби не глибока тиша — так би й заспівав.
Прийшов на царину, коли там не було ще й душі. Стоять млини та й ті сплять, млосно обвісивши крила.
Тарас забрався наверх, притулився спиною до нагрітої за день стінки, вкрився весь свитою, вгрівся й заснув. Та так гарно заснув, що вже й чумаки поз’їздилися, базар уже справжній піднявся на царині, вози скриплять, чумаки перегукуються — а Тарас собі спить. Аж їхав хтось повз млин та зачепив, мало млина не вивернув — аж тоді Тарас прокинувся.
Глянув — на площі народу повно і вже зовсім світло. Йому здалося, що він проспав і що чумаки вже від’їздять. Кинувся прямо сторч головою вниз і побіг шукати батька.
Батько стояв коло воза й балакав із якимось високим сивим чумаком.
— А оце й хлопець мій, — сказав батько.
Чумак глянув на Тараса, але бесіди не перервав.
— Синій камінь для скотини буде у мене. Якщо, не дай Боже, трапиться, так щоб знав.
Чумак відійшов. Тарас запитав батька:
— Тату!.. А скоро від’їздитимуть.
— Та ще мабуть протягнеться трохи...
Тарас пішов поміж чумачнею — прислухатися до розмов. Все тут було для нього нове й усе цікаве.
— Воли найкращі, я признав, полтавські. Клади й шістдесят і сімдесят — не кривляться.
— Вже й сімдесят.
— Ну шістдесят п’ять.
Присадкуватий низенький чумачина, попихкуючи люлечкою, неспішно оповідає молодшим, де він бував.
— Я, брат, і до Москви їздив, і в Нижнім був, і Перекоп бачив, Севастополь, Марнополь, Бердянськ, Таганрог, Ростов, Адес... Я, брат, усюди бував!..
-1 все з пшеницею?
— Чому з пшеницею? Нам що допало, те й везем. В Адес так ми більше крейду, крупу та олію возили. А звідти брали оріхи волоські, оливу — та що хочеш, бо там усього багато. Там морем доставляють. А на Дін возили ми деревню: восі, колеса, вила. А там риби наберемо. До Москви чогось іде більше грушеве дерево — на хвабрики воно там требується. І в Нижній, на Макаріївський ярмарок, теж грушеве дерево йдеть. А до Криму овес: коней татари люблять, а годувати нічим. А з Криму беремо сіль.
— А де ви її там берете?
У Красному озері. Є там озеро, Красне називається. У татарів.
Нараз почувся, наче аж загремив голос.
— Ей, хлопці-і!.. Помолімо-ось!..
Тарас зроду не чув такого голосу. Без усякої натуги, свобідно, легко наповняв він усю просторінь, мовби це не царина була, оточена безконечними полями, а хата.
Розмови одразу втихли. Обличчя чумаків стали серйозними. Всі поскидали шапки.
Молодь не дуже то молилася: мотнув не мотнув там кілька разів рукою —от і по молитві. Старші молилися статечніше, а були такі, що й на коліна ставали.
Став Тарас і собі, хоч з деякою тривогою: блукаючи поміж возами, стратив з очей батька й тепер боявся, що не знайде.
Пройшло кілька моментів, наповнених молитовним шепотом. Потім знов дочувся отой дивний голос:
— Ей, хлопці-і-і!.. Готові?
Неладно загула чумацька громада у відповідь. І знов голос .
— Рушай-аймо з Богом!..
І віз за возом, віз за возом, поторохкуючи, почали зрушуватися з місця. Весь стан задвигався.
Тарас дивується, що от стоять рядочком два вози, але один їде, а другий зостається.
Батька знайшов скоро і діловим кроком пішов рядом, нахмуривши брови. Батько усміхнувся й кивнув синові головою. Так розпочалася ця незабутня в Тарасовому житті поїздка.
V
Тарас поринув, просто поринув у поезію степового життя.
Ранки, ранки — як же ж вас забути, ранки степові, росяні, запашні, коли так різко й бадьоро скакуєш з воза, бо вже дід Палій гукає.
— Гей, хлопці-і!.. Устава-а-ой!..
І підіймаються воли, підіймаються люди, скриплять війя, ярма, торохкотять занози.
Швидко приготовилися всі до раннього переходу, бо ранній перехід —найкращий. На свіжу силу.
— Руша-ай!.. — гримить отой дивний голос діда Палія, і в певному, раз назавжди відомому порядку йдуть вози. Рідко який заскрипить, бо дід Палій того не любить.
— Гарний віз, коли ти його доглядаєш, не скрипить і не торохкотить. Віз по степу має йти, як човен по воді.
І його вози справді ходять тихо. Дядько Григорій каже.
— Коло такої справи й ходити охота.
Під гарну погоду — два коротких відпочинки на днину. А як ударить часом спека, дається в саму жароту годин чотири відпочинку. Лежать тоді чумаки під возами, у холодочку, а дід Палій відійде далеченько від табору, сяде на самій спеці й сидить.
Тараса цікавить цей дід Палій, але він такий суворий, що хлопець ніяк не насмілюється його зачепити. І крутиться коло діда, намагається, але не насміє.
А раз таки насмілився. Побачивши, що дід пішов, своїм звичаєм, у поле, Тарас і собі за ним. Коли дід сів, Тарас несміло обізвався.
— Дідусю... Ви б ішли краще в холодок...
— В холодок? Ні, сину: мені краще на сонечку. Воно прогріває тебе наскрізь, і від того старим кісткам кращає. Попробуй і ти. Ось сядь отут. Та тільки не вертись, а сиди спокійно.
Тарас сів. Не так йому хотілося прогріватися наскрізь, як сподівався почути від діда що-небудь цікаве. Але що сидів спокійно, надумуючися з чого почати, то через кілька хвилин справді відчув дивний стан якогось... блаженства б то чи як. Сонце дійсно прогрівало все тіло, в усій масі. Очі мимоволі закривалися, на лиці появлялася й застигала блаженна усмішка, а тіло все мов розтоплювалося в отім огромі тепла.
Тарас має вже деяку практику, як наводити старих людей на розмови. Він каже:
— Багато ви мабуть, дідусю, бачили на своїм віку...
Дивно, особливо якось поглянув старий на хлопця, але не сказав нічого.
Тарас знає, що треба бути терпеливим, бо старі люди все одно що норовисті коні — вимагають терпеливості. Знає Тарас і те, що от так одразу бовкнути: а чи не були ви, дідусю, часом у гайдамаках? — це значить зіпсувати справу не тільки на цей, даний раз, а й взагалі. Тому Тарас помовчує й жде, поки сказана магічна фраза таємною якоюсь реакцією не викличе справді якихось дідових споминів. Дуже часто це вдається, але не з усяким дідом.
В мовчанні проходять кілька хвилин, після яких показуються наслідки реакції. Дід говорить.