Дивує це все Тараса й він вимовляє задумливо:
— Стільки манастирів — і стільки старців.
Батько поглянув на сина й не сказав нічого. І знов крутилися вузенькими вуличками, стрибаючи по коліях та грудняку.
— Он ба’ які вибої! — казав дядько Григорій. — Це і поламатися недовго.
— Тут тільки зимою їздити, — каже Тарас.
— А зимою думаєш краще? Як забіжать сани у затоки — того й дивись, що заробиш по потилиці від якого "ямщика" з подушкою на голові або дишлем у спину від панської карети. А то ще де візьметься жандар на коні або донець із нагайкою. "Куди прьоссі, хахол? Варачайсі назат!.." А куди його й вертатися, коли повернути ніяк: зимова дорога на одну колію, зверни з неї, то й не вилізеш. Як хтось поламався та дорогу загатив — ото й стій, дожидай щастя.
Дядько Григорій справився із своїми, чи то панськими ділами й заїхав на ніч до брудного якогось заїжджого дому. Двір досить великий, повітки кругом для возів, але нашим кирилівцям не вдалося знайти місця під повіткою — ледве зуміли стати серед двору, хоч там грязюка по ступиці.
Тарас дуже стомився і фізично, і духовно, отже заснув зразу. Крізь сон чув, як до батька ліз якийсь обідранець і все предлагав заграть у карт. Дядько
Григорій спочатку відповідав гречно: "та я не вмію", "та відчепись", потім пробував відмовчатися, а нарешті просто вилаяв і погрозив набити морду.
III
Слідуючий весь день присвячено було ходінням по святих місцях. Насамперед подалися до Печерську. Дороги можна було не питати, бо туди направлялося русло богомольців. З клуночками, саковками, сумочками, торбиночками, тиковками, палицями. І чим ближче до Лаври, тим їх більше. І баби й діди, і жінки й дівчата, діти.
Вулиця все уверх, уверх. От розпочалися крамниці по обидва боки дороги. В крамницях самі божествені речі: образи, хрестики, свічки, ладан, чотки, картини, кадильниці. А в глибині кожної крамниці, мов павук-хрестовик у центрі своєї сіті чернець-крамар. Один торгує ложками лаврської роботи, другий образочками на лентах, третій іще чимось. І малі крамниці, й більші, й зовсім великі.
Дядько Григорій довго витягає замотузані мідяки й накуповує образків, хрестиків і ще всякої іншої священної дрібності.
— Оцього хрестика срібного Катрі понесеш. Скажеш — це я тобі з Києва. Оце Оринці, оце малій Марієчці...
І дядькам, і тіткам і їх дітям — нікого не забув Григорій.
А от і Лаврські ворота. Пишні та розкішні! Одразу настроюють. Кожне думає: як такі вже ворота — то що ж далі буде?
Тарас глянув на батька. Батько шапку зняв, говорить пошепки — і велить синові теж зняти шапку.
Вступають у двір. Величезний! А кругом будинки, церкви. Входящого здіймає побожний настрій, при якому так охоче даються копійки. Всі говорять неголосно. Людей багато, а голосів не чути.
Тарас задер голову й дивиться на дзвіницю. Такої високої ще зроду не бачив. Дядько Григорій знає його думки.
— З неї під гарну погоду Переяслав видно. А до дзвіниці й дзвони підходящі. Отой великий дзвін — бачиш? Він важить дві тисячі пудів. Самий язик п’ятдесят пудів важить.
Зайшли в собор. У ньому темно. Чернець водить по соборові купу прочан і щось оповідає. Наші теж пристали до тої купи. Тільки Тарасові не чути, що чернець говорить. Та ще він вимовляє круто по-московському, то Тарас не всі слова розбере.
З цікавості протиснувся Тарас до самого ченця. Чернець оповідає про церкву св.Феодосія, що з неї зосталися тільки півкруглі вівтарні стіни — і пропонує жертвувати. Кожний його показ закінчується однією фразою:
— Жертвуйте ж, православні християни! Показує кипарисову гробницю з головою рівноапостольного князя Володимира.
— Якби не він — і досі б ми бігали по лісах, акі звєріє нощноє й молилися би богу дереву у пущі. Жертвуйте ж, православні християни!..
І православні християни жертвують. Жертвує й православний християнин дядько Григорій. Він зарані вже, знаючи цю практику, наміняв шажків і тепер ото розплачується ними.
— А оце мощі св.Феодосія, основателя славного Печерського монастиря.
Якби не він — не оглядали б ви, братія, цієї святині. Жертвуйте ж, православні християни.
— А от мощі першого київського митрополита Михаїла. Жертвуйте православні християни.
І так без кінця.
Потім повів Григорій сина до ближніх печер. Пірнули під землю — й одразу тьма наче пройшла все тіло. Глухо стукають ноги об тисячолітній камінь, свічечки ледве блимають, а кругом мертвяки, мертвяки, мертвяки... Страшно Тарасові!.. Погляне на інших — і їм так само страшно: ба’ як спішать за ченцем! Бо кожне боїться, як би не зостатися самому та не заблудити у тих безконечних переходах.
Чернець пояснює, хто й де лежить. І як він ото все знає?
— Мощі святаго Іоанна многострадального! В землі. Хто має біль голови, нехай пожертвує — і получить сцілєніє.
Якась баба підвела блідого виснаженого хлопчика. Воно дивилося перестрашеними очима на стирчак мощей. Чернець зняв із фігури шапочку і, щось шепочучи, надів ту шапочку на голову вкінець переляканого хлопця.
Подержав руку хвилинку на голові, потім зняв шапочку геть.
— Молісь бабка — і твой сын будет здароф!
Лікування закінчено. Чернець іде далі. Він ситий і говорить приємним баском. Показує мироточиві глави, з яких денно й нощно істочається миро. За окрему винагороду набирає пензликом того мира й маже чола богомольцям.
А от за гратами дванадцять братів майстрів, що мурували лаврську дзвіницю. По смерті їх було навіщось замуровано тут і з них поробилися мощі.
Маленькі вівтарики то там то там. Якийсь багатенький богомолець найняв цілу обідню в одному з таких вівтариків — і всі мусіли стояти, слухати, бо ніяк вийти.
Потім знов коридори, знов мощі без кінця. А коло кожних мощей тарілочка для копійок — і чернець дивиться, як хто кладе. Бо бували случаї, що який цікавий замість покласти та хапне й те, що було покладено.
Тарасові здається, що вони тут ходять уже цілу вічність. Вже й дихати нічим. Хлопець, звикши до чистого повітря села, задихається в цій кіптяві свічок. Йому здається, що усі мертвяки оці смердять так само, як і оті селянські, над якими доводилося читати псалтиру...
Тарас не витримує й смикає батька за полу.