— Дядечку, голубчику... та я ж не знаю... я й не бачив і не брав, дядечку, голубчику... Ой-й, не буду! Я більше не буду!.. О-о-ой рятуйте, ряту-уйте...
Але ніхто не рятував і катування йшло своїм порядком. Тричі за день приходив дядько Павло й тричі бив Тараса до нестями, повторюючи все тільки три слова:
— Скажеш, де гроші?
А Тарас уже й не стогнав, і не кричав. Прийшло якесь отупіння, нечутливість до болю... Тарас уже перестав кричати під різками й це виводило з себе дядька Павла. Він це приписував упертості й ще дужче налягав на руку.
— Ти впертий — ну й я ж, брат, упертий... Ану побачимо хто кого.
І другу ніч провів Тарас зв’язаний у сараї. Тіло все було збите в один кривавий шматок м’яса.
Цю ніч Тарас не заснув уже ні хвилини. Під ранок ізнемігся до краю, обезсилів, і тому, коли знов прийшов дядько Павло й повторив своє сакраментальне: "Скажеш, де гроші?" — Тарас відповів:
— Скажу... я їх закопав у саду...
Дядько Павло з торжеством оглянув усіх присутніх.
— А що? Бачите? О!.. Я, брат, умію з такими розговарювать!..
Тарасові розв’язали ноги, але він не міг іти й падав. Дядько Павло підіймав його ударами реміняки.
Коли ноги трохи одійшли, Тараса повели у садок. І знов утворилася дивна процесія. Попереду, весь побитий, із зв’язаними руками Тарас. За ним дядько Павло з лопатою, далі Оксана, за нею її діти, окрім Степана, а ззаду всіх заплакана, з запухлими від сліз очима Оринка. Її серденько розривалося на частини, але тут вона нічим, нічим помогти не могла.
Далеко ззаду всіх ішов Степан. Коли Тарас згадав про сад, Степан стривожився. Тому тримався тепер позаду, щоб на випадок чого дременути.
Тарас увійшов у садок і тужливо, безпомічно оглянувся. Він з однаковим успіхом міг показати на любе місце садка. Несвідомо йшов у напрямі до Степанової груші.
Степан захвилювався й почав одставати. Але в цей момент Тарас показав місце під якоюсь яблунею і у Степана відлягло від серця. Навіть з’язилася на лиці недобра усмішка.
Дядько Павло глянув на землю, потім на Тараса, потім знов на землю.
— Що ж ти показуєш, сукин син? Се ж цілина!..
— їй-бо тут... тут, — лепетав Тарас, сам не тямлючи, що говорить.
Дядько Павло злобно ткнув лопатою раз, другий. Потім кинув лопату й
обома руками вчепився Тарасові в волосся.
Крики заповнили садок, лякаючи птиць. Дядько Павло за волосся тягнув хлопця назад у двір. Дотяг, але тут прийшов несподіваний рятунок.
Знайшлась таки одна добра душа й дала дідові Іванові знати, що його онука дядько Павло й мачуха катують уже третій день. Дід устав із місця, і як стояв, пішов з хати. Навіть без шапки, тільки палицю захопив із кутка.
Ще йдучи вулицею, чув несамовиті крики хлопця, отже почав бігти. Чим дужче кричав хлопець, тим дужче біг дід і вбіг, засапаний, до двору, коли саме дядько Павло вовтузив хлопця, впихаючи до сараю.
Стій! — крикнув дід Іван, але тим гайдамацьким покликом, від якого кінь сідає на задні ноги, а з їздця шапка валиться.
— Що ти робиш? Як ти смієш дитину бити? — і щосили ляснув дядька Павла по морді.
— Він гроші вкрав у салдата, — понуро промурмотів Павло.
— А ти бачив? Витрусив?..
Дядько Павло мовчав. Мовчали й усі. Притихли.
— Хто бачив, що він гроші вкрав?
Ніхто не озивався.
— От я зараз спитаю його самого.
Поставив перед собою Тараса і, дивлячись прямо йому в очі, спитав.
— Ти взяв гроші?
Тарас підняв своє змучене заплакане лице.
— Не брав я, дідусю...
Ще кілька моментів дивився в лице дитині дід Іван, потім притяг до себе хлопця й поцілував. Тарас заплакав у діда на грудях.
— Я цьому хлопцеві вірю, як самому собі. Або салдат загубив гроші, або...
Дід повів очима по присутніх. Погляд його впав на Степана. Степан не
мав потреби тікати, але не смів і стояти на одкритому місці. Тому він усе вибирав, як би сховатися за чужими спинами. Це не було помітне для присутніх, захоплених власними переживаннями, але дідові Йванові зразу впало в око.
— А ти чого там ховаєшся? Ану йди сюди!
З блискавичною догадливістю зрозуміла Оксана, що її Степанові загрожує небезпека, що він і справді міг узяти ті гроші, і що як це одкриється, то гнів усіх, може, навіть усього села обрушиться на неї за оце трьохденне катування безневинного хлопця. Все це вона зрозуміла в одну непомітну хвилину, одразу зорієнтувалася й закричала на Степана:
— А ти чого тут стовбичиш? Що тобі — діла у хаті немає? Дитини йди глядіти!.. Геть мені звідси!
Степан не давав двічі повторяти, й одразу ж дременув. Ще ніколи не біг він із такою охотою бавити дитину.
Дід крикнув було: "Ей! Вернись!" — але за Степаном тільки двері хряснули у хату.
А Оксана знала, що не треба чекати, поки на тебе нападуть, а треба нападати самій. І тому почала наступ на діда.
— А вам нащо хлопець? І мого хочете катувати? Мало вам одного, гайдамаки прокляті? Увесь рід ваш шевченківський самі катюги!.. Он ба’ як бідну дитину сполосували, що місця живого нема! Це ви не по-людському, а по-чортячому.
Що й усіх здивувала ця тирада, але дядько Павло так прямо отетерів. Вирячив очі на Оксану й хвилину стояв, як ошарашений довбнею бик. Потім ударив себе руками до боках.
— От так баба чортова!..
Сильно сплюнув і пішов із двору. На воротях стрівся з салдатом... Цей підійшов до групи.
— Ну, как дела? Не признается? Хорош гусь!.. Ну тольки я знать ничево не знаю — мне мои деньги подай и больш никаких.
— А де ж їх узяти? — питав дід Іван.
— А это уж не мое дело. Умел воровать — умей и ответ держать. А ты кто же, старичок, будешь?
Дід Іван звернувся до Оксани.
— Може, там продати що знайдеться?
— А що ж там продавати? Такі достатки, матері їх чорт, такі розкоші, що нема за що й рук зачепити. От понесла мене лиха година за злиднів заміж!.. То сиділа б, як бариня, сама собі хазяйка, сама й господиня! А от же чорт нагодив...
— Може спідницю яку продати? — міркував дід...
— Спадницу, так спадницу — мине все едно.
— Ану піди пошукай справді.
Оксана з неохотою пішла, бубонячи собі під ніс: "Понашивала покійничка спідничок, аякже!..
Винесла якусь спідничину й мовчки подала дідові.
— Що ж, служивий? Чи ми продамо чи сам продаватимеш?
— А дай-ко-ся я погляжу.