— Хильнути що єсть, закусочка єсть — чого більше треба?
— А що ж, як він б’ється! — не витримує Оксана. — Мене прямо обезвічив... дітей покалічив усіх...
— Та не бреши бо, поганко! — обзивається ще один голос з другого боку. —Хіба ми Григорія не знаємо? Він і своєї дитини й то не вдарить. А що тебе, може, й повчив трохи, так це ще мало!
— Не попалася ти мені у руки, — доходить іще звідкілясь голос. — Я б із тебе юшку виварив!.. Я б твої норови позбивав, що ти б у мене шовкова ходила. З хати б не тікала, не бійсь!..
Оксана прощалася з Лимарями й вертала додому.
Похмура, надута, сопе. їй ніхто ні слова й вона нікому ні слова. З серцем соває в печі горшками — аж торохтять! Коли підвернеться хто з дітей під руку, дає ляпаса, вже не розбираючи чи своє, чи чуже.
В такім мовчанні, повнім внутрішнього кипіння, проходить кілька днів. Не схоже на родинне життя, але краще нехай так, ніж щодня крики й лайка.
Та довго Оксана не видержує. Натура бере верх — і скоро в хаті починається те саме.
Якась хороблива ненависть до всього оточення розпирала цю душу. Особливо ненавиділа вона Шевченкових дітей, хоч і сама не знала за віщо. Просто це була якась органічна потреба ненависті, як ото у інших жінок буває органічна потреба любові.
Вже часом баби коло криниці говорили Оксані по-приятельському.
— Ти б таки, Оксано, якось... потихше... Ну, до чого воно таке? І чоловіка гнівиш, і в хаті пекло. А воно ж би таки лучче, якби тихо.
* — Ох, осоружні ж вони мені усі, кумочко!.. Такі осоружні, що й очі мої не дивилися б на них!.. А отой Тарас — м-м-м-м!.. Як гляне на мене з-під лоба, так мені... ну, прямо якби кочерга в руках, то провалила б одразу голову й кінець. Та я й провалю — колись! Я не я буду! Я їм усім голови попровалюю!.. Нехай і мені конець буде — та й їм же ж!
І після таких розмов іще з більшою лютістю накидалася на Шевченкових дітей. Дядько Григорій бив її, вона кричала, діти теж, і Шевченки й Терещенки. І підіймалося в хаті таке, що люди минали ту хату третьою дорогою.
Дядько Григорій великим охотником до шумного товариства ніколи не був, але людей не цурався і люди його. За життя Катерини і Шевченки ходили до сусід, і сусіди до них. А тепер — як одрізало. Грицькові ніяк було йти. Бо самому не годиться, а з жінкою не хочеться. Це ж треба удавати, що у тебе все в порядку, що й ти живеш, як люди — а як його удавати, коли черв’як виїв усю середину? Перестав Грицько ходити до людей, перестали й люди до нього. І стояла Шевченкова хата, як заражена.
Люди, правда, не втратили приязні до Григорія. Зустрічаючися, говорили завжди ласкаво, привітно.
— Ну, як там твоя? Сичить?
Григорій безнадійно махав рукою.
— Ото, брат, ти вскочив.
— Цій Оксані чорт на махових вилах чоботи подавав.
— Ти б, Грицю, узяв прут, що ним мак труть, та помняв би її добре — може, вона й змнякла б...
— Ох і сердита ж, сукина доч! Як розсердиться, так за малим сраки собі не вгризе із злості!
Попробував було, на початках, дід Іван уговорити свою невістку, але не на таку наскочив. Оксана одразу оскалила зуби й відрізала:
— Вас, дідусю, тут не питають. Ви сюди коровок та теличок не поприганяли, то не лізьте й порядкувать. Вас багато таких знайдеться, хазяїв... Усякий чорт прийде та й буде тобі тут моркву шкребти.
Дід Іван вирячив очі. Дожив до таких літ — і не то що сам не чув ніколи такої відповіді, а навіть не міг припустити, щоби вона загалом могла існувати та ще відносно людини багато старшої віком. Це було порушення всіх кодексів.
Так могла сказати тільки або божевільна, або п’яна людина.
В першу хвилину дід аж оторопів неначе. Але вже наступної в нім прокинувся носій традицій свого колективу. Він підійшов до Оксани, схопив її рукою за плече — а рука у діда ще була нічого собі — і придавив.
— Знаєш що я тобі скажу, бабо? Коли ти не схаменешся й не заведеш ладу в хаті, то я тоді сам за тебе візьмуся. Чула?
І за кожним словом придавлював її все дужче й дужче. Оксана вилася, мов уж, хотіла укусити діда, але він лівою так дав під підборіддя, що баба клацнула зубами.
Дід Іван, сильно загніваний, вийшов із хати, а Оксана, мов ранена вовчиця, мовчки металася по хаті. Потім почала шепотіти люті проклони, прикликати всякі хвороби на голови і діда Йвана, і Грицька й усієї шевченківської родини.
З тієї пори Оксана ще більше зненавиділа всіх. їй приходили дикі мислі до голови. То вона нараз уявить собі, як вона усім Шевченкам сонним повідрубує голови, а тулубці повикидає на вгород і закопає між грядками.
Цей проект їй не подобається, бо буде багато крові, заллє усі рядна, усі подушки — не відмиєш потім.
Краще мишаку. Підсипати у юшку та й дати наїстися. Своїх відослати на той час, щоб не хлиснули, а ця сволота нехай напреться й виздихає.
Але й це не підходить. Поперекидаються усі зразу — й замітно буде... почнуть люди докопуватися... Краще, якби по одному дохли. Отого Тараса першим би із світу згладити. Ух!..
Це зробилося її нав’язливою ідеєю. Дійшло до того, що вона думала, якби справді зігнати Тараса із світу — і надумала лихе діло.
Коли вперше прийшла їй ця гадка до голови — на що була зла, а й то здригнулася й перехрестилась. Але думка не втекла. Вона ще і ще вертала, аж поки Оксана звикла й почала продумувати деталі. Головно приваблювало те, що тут уже "ніхто нічого не дізнається".
Одного ранку Оксана вже встала схвильованою. Коло печі якось спішилася й навіть горщик один перекинула через спішку.
Чогось побігла до сараю, щось там витягла із стріхи й сховала в пазуху. Потім побігла до клуні й щось там ховала у куточку. Потім помчалася на тік.
Тік недавно був вимазаний і глина була свіжа. Оксана кинула на середину току тріску. Потім, нервуючися, крикнула:
-Тарасе! А йди-но сюди!..
Тарас неохоче підійшов.
— Он скіпка лежить серед току... Піди прибери... А то як засохне — ногу собі хто-небудь скалічить.
Тарас глянув з-під лоба. Це мусіло означати: і за такою дурницею ти мене кликала. Не могла б сама прибрати...
Але нічого не сказав. Пішов, узяв скіпку й подав мачусі.
— Чого ти мені подаєш? Кинь!..
Тарас кинув і стояв далі мовчки, мов дожидаючи — чи не буде ще яких наказів.