Але це так тільки говориться. Рішення давно вже запало й що там уже було довго балакати.
XIX
Незабаром відбулося й весілля.
Оце другий раз на своїм віку Тарас близько бачить весілля, але де!.. Хіба можна рівняти? Катрине весілля — так тож було громадське свято якесь, многоденне. Нікому не хотілося закінчувати. Вже музиканти грали:
Бери, чорте, гостя,
А музику посля,
а люди тільки сміються та ще дужче витанцьовують, вигоцують. А тепер — сама горілка і більш нічого.
Ну, дай же вам, приговорювали, випиваючи, але не докінчували. Відчували, що всяке сказане слово буде фальшю, що побажання "щастя" можуть прозвучати іронією, бо щастя вже ніколи не оселиться у цій хаті.
Невеселе було весілля. Діти понатутурювалися, бо їм зарані вже на вулиці однолітки нарисували їх долю.
— Ох, і битиме ж вас мачуха здорово!
— А я втечу!
— Не бійсь: їсти захочеш — прийдеш, а вона тебе тоді.
— А я її!
— Ого! Тоді тобі батько всипле, щоб не бився з мачухою.
Невеселий був і дядько Грицько. Надулася й "молода": четверо дітей, достатків особливих немає, отже радостей не передбачається. А дивлючись на "молодих", невеселі були й гості. Надолужували горілочкою та поглядали на двері. Не пізно було, як і розійшлися усі.
— Ну, діти... Оце вам нова мати, — сказав дядько Григорій до дітей (Микити не було й на весіллі — пішов до товаришів).
Діти з-під лоба поглядали на некрасиву, а товстими ногами бабу. Вона теж дивилася на дітей не дуже прихильно.
Настала якась тяжка мовчанка. Григорій поглянув на жінку. Здвигнув плечима.
— Ти ж би хоч привіталася з дітьми.
— Обійдуться, — буркнула Оксана й відвернулася.
Так відбулося перше знайомство.
Наступного дня перевезла Оксана свої манатки й дітвору. В хаті й без того не було просторо, а тепер то стало й зовсім тісно. Глянув Григорій — і вперше яскраво крикнуло там у нього: що ти наробив?
Сім душ дітей!..
Досі це було якесь абстрактне поняття. Ну, от є четверо, а то буде семеро —яка різниця? І от тепер ця різниця постала наяву, коли четверо сіло на долу, а троє, тех уряд, на лаві. Одразу наче тяжче почало дихатися у хаті...
Сталася помилка. Сталася видима помилка. Не розрахував дядько Григорій, не розрахував дід Іван, помилилася кирилівська й моринецька громади. Якби можна було вернути все назад!
* Діти дивилися — лава на лаву. В поглядах тих була ворожнеча й цікавість. Кладку перекинути взялася Марієчка, завжди усміхнена, до всіх ласкава дитина.
Вона скочила з полу й, ведена якимось особливим чуттям, підійшла прямо до Насті, своєї ровесниці. Як воно, бідненьке відчуло, що власне тут сидить дівчинка, яка може бути їй подругою — хто її знає, а тільки Марієчка підійшла до Насті, бистрим рухом обох рук "оглянула" її й говорила з милою своєю лагідною усмішечкою:
— А як тебе звуть, га? Як тебе звуть? Ходім грацця, га?
Дівчатка більш-менш подружилися. Зате між Тарасом і старшим сином Оксани Степаном стосунки одразу напружилися. Як-не-як Тарас почував себе хазяїном хати, а це були, в його уявленні, зайди. Можливо, що вони й потечуться так само скоро, як і приблудились. Отже за вечерею, коли Степан, як звик у себе, першим хапнув ложку й потрапив на Тарасову, Тарас вирвав свою ложку. Степан одразу заревів — це була його система.
— Ма-амо! Він б’ється!..
Тарас вирячив очі. В їх сім’ї ніхто ніколи не брехав, а тут така очевидна брехня!..
Оксана крикнула. Та грубо так:
— Ти чого там б’єшся? Ти!..
Тарасові від здивування заціпило. Треба було би сказати, що він його не бив, а тільки відібрав свою ложку, але Тарас нічого того не сказав. І тільки згодом-згодом, коли всі вже забули про інцидент, Тарас, занятий своїми думками, нараз випалив:
— Ну і брехун же!
— Хто брехун? — обізвався батько.
— А он! — і Тарас кивнув на Степана. Той скривився, мов його вдарили.
Вечеря йшла мовчки — і це теж було дивно Тарасові. В цій сім’ї спільне
споживання їжі відбувалося завжди гарно. Всі ж у роботі, всі заклопотані, можуть зіходитися до купи тільки за обідом чи там за вечерею. І використовувати цей час на бесіду, обмін вражіннями.
Коли ще була Катря, за обідом чувся сміх, обличчя прояснювалися, всі відпочивали. Навіть тепер, після смерті матері, якось тепло бувало за спільним обідом. Згадували покійницю матусю, у дядька Григорія розгладжувалися зморшки на чолі. Навіть Микита зіходив із свого парубоцького Олімпу й ставав приступнішим.
І от вечеря відбувається в повнім мовчанні. їжа так і летить з мисок, не встигає Оксана насипати. Терещенки сопуть, дивляться — чи не взяв хто кращого шматка. Нудно Тарасові!
Загалом щось чуже влізло в хату й від того стало в ній тісно, невигідно й незатишно. Як занозу під нігтем, це чулося кожну хвилину, кожну секунду, вдень і вночі, в будень і в свято — і тому так погано було від того. Доводилося рахуватись із тим, із чим не звик і не хотів би рахуватись; доводилося терпіти те, чого не звик і не хотів би терпіти. Тисячі дрібниць, тисячі деталей щоденного життя стали неув’язаними і, видно було, що ніколи не ув’яжуться.
Єдина сила, яка могла би направити все те в інше русло, згладити нерівності, з’єднати роз’єднане — то була сила жіночої любові й ласки. Але саме цього й не принесла сюди Оксана із Моринець. Навпаки. У неї були всі дані, щоб роз’ятрити взаємні почуття знеохочення, вирити глибшу прірву між двома родинами.
І особливо це відбилося на Тарасові. Микита вже випав із сфери впливів Оксани, Марійка й Йосипок були дуже малі, а Оринка так мотається по господарству, що її ніяк ударити — і зостається один Тарас. Він перестав бути дитиною, над якою нецікаво знущатися, і не став іще дорослим, над яким небезпечно знущатися і от Оксана усю злість за невдале життя, за малу кількість радощів, за убогу одежу, за все те почала виміщувати на Тарасові. Степан їй щиро допомагав. Не проходило хвилини, щоб не чувся крик:
— Мамо, він не дає!.. Мамо, він лається!.. Мамо, він б’ється!..
Часом це було справедливо, бо кріпкенький Тарас таки духопелив іноді миршавого Степана, але більшою частиною то був звичайний собі наклеп. Степан знав, що мати не буде розбирати й буде завжди на його, Степановій, стороні.