Вийшла тітка Павлиха, щось говорить батькові на вухо, а батько нічого не каже, тільки ще нижче голову похилив.
До нього підійшов хтось із родичів.
— Що ж, Грицю, така Божа воля. Журбою ділу не поможеш.
А батько мов і не чує. То родич потоптався-потоптався на місці й відійшов.
Батюшка вийшов. Щось говорить потиху батькові. Батько кланяється й соває батюшці у руку. Батюшка відхиляє геть цю руку й своїми обома попліскує дядька Григорія по руці.
Отець Іван пішов. Батько підкликає Тараса. Говорить, а губи тремтять.
-Піди до дядька Хвиногена — знаєш?
Тарас киває головою. Чому ж би й не знати? Це у нього, дядька Хвиногена, Микита учиться стельмахувати.
Так ти піди й скажи... піди й скажи... Видимо якесь слово не лізло Григорієві з горла.
— Піди й скажи, щоб сходив до Зеленої Діброви й передав Катрі... Та щоб скоріше вертав — робити матері труну...
Тарас якось по-чудному вирячив на батька очі, а той кілька разів кивнув головою; дві сльози повільно покотилися й звисли на вусах.
Щось мов обірвалося в душі Тараса. Він пішов з двору ніби порожній.
Наче вийняли з нього щось, як ото з пір’їни стрижень виймають. Ноги запліталися, навіть мало бачив перед собою. А не плакав.
Прийшов до дядька Хвиногена, сказав. Дядько Хвиноген перехрестився.
— Ну що ж... таке діло... Кидай, Микито. Двері підождуть, а це таке діло, що не жде.
— А ще живі мати? — якось грубо запитав Микита.
— Живі ще, — відповів Тарас, хоч сам доладу не знав, чи живі, чи вже, може, йні.
Стоїть. І Микита стоїть. Дядько Хвиноген дошки перебирає. І всі троє мовчать.
Ще трохи постояв Тарас, потім завернувся й пішов.
Коло самих воріт наздогнав діда Йвана. Дід нічого не сказав, тільки погладив хлопця по голові.
Батько стояв серед двору і — на це дивно було Тарасові дивитися — нічого не робив. Дід спитав:
-Ну?
Батько мовчки поцілував діда в руку, але не сказав нічого. Підійшли якусь баби. Одна казала:
— Це вже таке, що... Як ото від себе важко дише, а дух холодний... то...
-1 ноги, як лід.
— Усе хоче повернутися та руками наче коло себе чого шукає.
Дід і батько пішли до хати. Якийсь дядько вовтузився коло воріт. Йому здавалося, що вони погано зачиняються, й він клопотався, вертів, хоч сам не знав пощо.
Знов батько вийшов із хати й звернувся до дітей:
— Ідіть, діти, попрощайтеся з матір’ю...
Орина й Марія бояться йти, жмуться до Тараса. І Тарасові страшно, але він хвабрує.
Вийшла тітка Павлиха.
Чого ж ви не йдете? От дурні, бояться йти. Мати помирає, слід попрощатися, — й штовхала дітей.
Тарас затулив дівчат собою й узяв їх обох за руки. Орина почала плакати, Марійка за нею. Тарас кріпився.
В хаті багато народу, душно. Тарас підвів сестер до ліжка, але далі не знав, що робити.
Павлиха й друга молодиця підвели Катерину й посадили, підтримуючи з обох боків. Ще якась молодиця підставила стільчик і поставила на нього ноги хворої. Ноги були тонкі, пальці здавалися довгими.
Павлиха наче всім порядкує.
— Підводьте дітей, підводьте!
Хтось шепотів іззаду:
— Ставайте навколюшки, діти... ставайте.
Діти стали на коліна. Павлиха взяла одну руку хворої, а друга молодиця другу й почали класти обидві руки по черзі на голови кожного з дітей.
Катерина ледве помітно кивала головою й щось усе силилася сказати, але не могла, й тільки сльози безперервним потоком текли у неї по щоках.
-Йосипка!.. Дайте їй Йосипка! — загомоніли баби кругом.
Йосипка забули надворі. Хтось мотнувся, вніс. Дитина кричала й пручалася.
Катерина обезсиліла зовсім і повисла на руках у бабів.
— Годі вже! Годі! — приказуючим тоном говорить Павлиха й кладе хвору на подушки. Хтось із молодиць завів ноги.
Двері рипали безнастанно. То входили, то виходили люди. То все приходять прощатися.
Павлиха засвітила олійку перед образами.
— Ладан єсть?
Дядько Григорій кивнув головою. Павлиха полізла за образи, нашарила там десь у папірчику ладан.
Вечоріло. Хтось із тіток заходився давати дітям їсти.
— Дядько Риорій! Сідайте й ви. Теж, ма’ть, цілий день не ївши.
Батько тільки махнув рукою. Не захотів їсти й Тарас. Хвора лежала нерухомо. Баби те й робили, що нахилялися та доглядали. Серед них свої розмови.
Це якби рушник вінчаний покласти та хустку. Тоді якшо — то швидко вмре, а як кому Бог дасть піднятися, то підійметься.
— Ні, мабуть, уже цій Катерині не підійматися.
— Одкатеринила своє.
— Ну, да... я тільки так кажу...
— Рушник — не знаю. А от зілля свячене під плече покласти або тою.
— Бабочки! — сплескує руками одна. — А у мене ж єсть тоя! Свекруха ще за життя собі наготовила. Казала: "Як умиратиму, положіть мені під потилицю тої й приказуйте: єсть у мене тоя — тепер я не твоя..."
— Ану біжи! Мо’, поможе — нехай бідна жінка не мучиться довго.
Молодиця побігла. У бабів бесіда не сходила з теми смерті. Зараз ні про
що інше вони не могли балакати. Говорити про тяжкі випадки конання. Коли хто трудно вмирає, то треба, казали, зривати стелю. Втім звичайна людина не вмирає особливо трудно, це тільки якісь інші люди, наприклад, відьми, упирі. Одна баба казала, що сама бачила, як умирала відьма.
Уже вся неживе, а в грудях серце все колотиться. І що вже ми їй не робили: і під плече сковородку клали, і серп, вибачайте, між ноги закладали —нічого не помага. Я дві ночі коло неї ночувала, а на третю страх мене взяв, то я й не пішла. Друга баба пішла за мене. Так та розказувала, що прийшла, ка’, якась незнакома женщина...
Отож, дивись, коли б не відьма теж. Бо вони ж дружка за дружку держаться.
— Не знаю, не скажу. Да... Так прийшла, каже, женщина й питає:
— Оце нема душі сходу?
— Та нема, кажу...
— А я, ка’, тобі порадю. Одімкни усі скрині й замки, які є в хаті, то вона й окончиться.
— Як же я кажу, буду чужі скрині одмикать? У неї діти є, нехай уже діти одмикають, чи там як...
— Про мене, каже, нехай і діти, — й пішла. Нічого більше не сказала й пішла.
— Я побудила дітей, так і так, кажу. Пішли вони, поодмикали все. Та як тільки послідній замок одімкнули — так душа й вилетіла. Зразу окончилась.
Баби похитували головами й проговорювали, що не дай, Боже, хрещеному такого переживати.
Під одноманітне туркотіння бабів менші діти уже поснули. Батько як сів на лаві, так і сидить нерухомо. Хто заговорить до нього —відповість коротко й знов замовкне.