Діти одстають. Микита заходжується сам плести коробку з соломи на манір
батька, але чомусь у нього не виходить.
— Ось підожди... я зроблю краще солом’яного кошеля на голуби.
Але й з кошелем нічого не виходить.
— Це мені тільки не хочеться, а то б я... Ось стривай я сильце зроблю та щигля впіймаю. Або синицю.
Батько тільки усміхається під вусом.
Часом він суче верьовки або в’яже упряж на коня, бо вся ж вона мотузяна: і шлея, і нашильники — все. Або робить із цурупалочків застібки для свити, а при тім розповідає що-небудь. Діти обсядуть і слухають.
Мати кличе вечеряти. В тихому спокою, повна якоїсь внутрішньої радості, споживає сім’я спільну їжу, обмінюючися вражіннями пережитого дня. А потім спати. Перед сном Катря приголубить Тараса — це вже непремінно. Часом і мати, кінчаючи клопоти, перехрестить, погладить по голівці — і дитина засипляє спокійним щасливим сном.
Уночі прокинеться Тарасик — мати за верстаттю. Каганець "під начинням", човник грає, шайда попліску. Мати нахилилася над "роботою". В хаті тихо й темнувато. Тільки й світла, що ото каганчик; тільки й звуку, що одноманітний стукіт верстаті. Тінь від материної голови закриває півстіни. Міниться контурами й танцює. І здається Тарасові, що він не в хаті, а на дні глибокого озера. Густими, темними хвилями оточує вода і від того трудно поворухнути ногою. Пробує — і весь холоне... Не може ворухнутися. Страшний жах наповняє малу душу. Хоче крикнути — і не може. Ледве здобувається на шепіт.
— Мамо...
А мати не чує.
— Мамо!
Мати перестає ворушити свою машину.
— Що тобі, синоньку?
І від тих двох слів пропадає страх.
Мати тут, ніякого озера нема, а просто хата. Он батькова шапка висить, он колиска... Повернеться Тарасик на другий бік і солодко засне.
• XI
• XXII
• XXXI
• ШКОЛА і
• XII
• XIII
• ПРАЗНИКІВ ПРАЗНИК
• VII
• 266
• IV
• XII
• XXII
• ПО ЧУЖИХ ХАТАХ і
• VIII
• XVIII
• XXVIII
• МАЛЮВАННЯ
• XI
• XXI
• XXXI
• ХІЛ
XI
За батьком менше було близькості: його і в хаті мало видно. Прийде зморений, перекинеться словом-двома з матір’ю — і знов до роботи домашньої.
Та все ж бували такі хвилини, коли батько, це в неділю звичайно, або в яке свято, брав дитину на руки, щоб хоч подивитися, яке там воно росте. І тоді він ставав одразу таким близьким, таким дорогим, що мала душа наче аж не вміщала тої любові.
Дядько Григорій був людина релігійна, вірив у Бога, вірив у те, що бог безперестанно піклується про все живуще, а в тім і про дядька Григорія й про його сім’ю, але віра його була якось в міру. Можливо, що й цінив він у релігії більше естетичну, художню її сторону, ніж практичну (я тобі свічку, а ти мені овечат, корівок, "на врагі победу і одолєніє"). Розумів поезію Давидових псалмів і підпадав під їх настрій: коли читав покаянний псалом — відчував каяття грішника; коли то була хвалебна піснь — світилися очі й голос підіймався до патосу.
Цю віру, легку і поетичну, старався, як умів, прищепити й дітям. От прийде з церкви. Звертається до сина.
— Ану, Тарасе, давай помолимося.
Мале стає рядом із батьком на коліна, христиться.
— Ну, кажи, сину, за мною: "Боже! Милостив буди мені грішному".
Дитя повторює безгрішними устами "молитву грішника".
— Кажи: "Боже, очисти гріхи мої й помцлуй мя!" Тепер поклонись до землі. Тепер кажи: "Боже, дай мені гостинчика".
Оцю частину молитви Тарасик вимовляв з найбільшою чутливістю.
— А подивись тепер, сину, на бозю — чи немає у неї гостинчика?
Тарас гляне — з-за образа стирчить бубличок і пряник-коник з золотою голівкою. Батько підіймав Тараса на руки і хлопець сам бере від бозі гостинчика.
Дядько Грицько був грамотний і любив читати святе письмо. По неділях і в празники, особливо зимою, часто зіходилися сусіди увечері послухати божественного читання. Особливо любив читати Четьї-Мінеї. Причім завжди пояснював:
— Це написав св. Дмитро Ростовський, наш чоловік, син київського сотника Сави Туптали.
Люди позасідають на лавах, дітвора на соломі серед хати, а батько, далеко одставивши книгу та тримаючи в лівій руці воскову кожне свічку, голосно читає, виразно вимовляючи кожне слово.
Коли йде спокійний опис — і голос у батька спокійний, інтонації розмірені. Міняється настрій у книзі — міняється й батьків голос: стає то грізним, то насмішкуватим, то тремтить від внутрішніх сліз, то набирається сили й завзяття.
І лице батька міняється разом із голосом. От воно скорбне, на вус скочується і застигає сльоза — це читаються муки святих людей. А от лице стає гнівним, очі мечуть іскри — це в книзі йде річ про великих гонителів нових ідей, про люті муки.
Дядьки позастигали в своїх мальовничих позах, пообпиравшися на дубці. Увага матері двоїться: там треба соломи підкладати й дивитися, щоб куліш не збіг, а тут не хочеться пропустити ні одного слова. Тарас сидить на соломі серед хати з широко розкритими очима. Він весь увага й тріпот. Він бачить того святого, чує його сміливу річ, переживає разом із ним його муки, радіє при проявленні чудес і посрамлєнії мучителя і завмирає серцем, коли, не дивлячись на проявлені чудеса, святого все ж тягнуть до звірів.
— Але ж бо звірі не з’їдять святого? — серед тиші питає Тарас. Йому так хочеться, щоби звірі покірно лягли коло ніг святого, а поганий Діоклетіян щоб скрипів із злості зубами, що нічого не може вдіяти.
Батько не відповідає сам, за нього говорить святий. Слова його такі: "Пшениця єсмь-божія, і мають мене перемолоти зуби звірів на муку, аби став я чистим хлібом для Бога"...
— "І вибігли звірі", — читає батько. Тарас тремтить на соломі. Йому чується за дверима рикання Львів...,от-от вони одкриють двері і вірвуться сюди!..
Хрустять кості святих на зубах роз’ярених звірюк... У Тараса завмерло серце... великий клубок підкотився під горло. Тарад плаче, уткнувши голову в солому.
Та хіба він один? Плаче Катря, сидячи на полу, мати втирають сльози рукавом; гості поопускали сиві голови униз, а сльози капають з довгих вусів... Батько дивиться уверх кудись далеко-далеко, і лице його таке натхненне, таке красиве...
Уже скінчилося читання, уже пішли гості, уже й вечеря відбулася, діти всі лежать на соломі й сплять, а Тарасик не спить. Він знову переживає прочитане, але це вже його самого ведуть до звірів, це вже до нього підкрадається лев, якого хлопець собі рисує бугаєм із здоровеними рогами та кігтями замість копит. Страшна звірюка кидається на Тараса, рве груди... усе тіло. Тарас скрикує — і прокидається.