Тарас протискався до хати. Там уже було повно народу і, як примітив Тарас, ті люди тут не сиділи дурно, а випивали та ще й добре, бо багато було підхмелених.
Катря, як тільки увійшла до хати, кинула у підпіччя курку. Коли та курка опинилася в руках Катрі, так і не помітив Тарас: бачив тільки, як кидала.
— Ей, княгине! — кричав якийсь підхмелений дядько. — Заглядай у піч та кажи нишком: "Чи глибока яма — чи вмре до року мама?" Так і опряжеться до року, га-га-га!..
А Катря вже бере відра, що стоять на лаві, зарані приготовлені. Вийшла до сіней, набрала води й принесла. Потім узяла віник і почала підмітати, а люди
перешкоджали, наступали на віник, штовхали під руку.
1 тільки закінчивши ці ритуальні роботи, Катря сіла на посад. На столі всього доволі — але як його їсти, коли от-от предстоїть щось таке страшне, при одній думці про яке кров і стигне, і гарячиться...
XVIII
Вона, Катря, й без того вже його, Антонова, усією душею, усіма помислами, але зараз мусить наступити щось невідоме, те, що єднає навіки, більше за слово, більше за церковний обряд, більше, ніж навіть оцей увесь передвічний ритуал весільний.
І Катря хвилюється. Вона не тремтить нервово, не роздумує хоробливо. І розум, і серце її здорові, нормальні, викохані серед природи. І те, що настане, вважає вона нормальним, природнім, одним з необхідних огнив того великого безміру, що називається життя. Аде-все ж якось неспокійно. Тайна хвилює.
І Антін теж. Він здоровий, чесний селянський парубок.
Як і Катря, доніс свою фізичну чистоту до природнього її розросту — до шлюбу. Теж виріс у нормальних умовинах, серед фізичної праці, на повітрі, без дратуючих уяву видовищ. Виріс як молодий дубок, що от іменно в цей рік розів’ється й звабить повним цвітом.
І от наближається вона, ця хвилина цвіту, і Антін чує, як молода кров приливає до лиця, як мимоволі червоніють, палають щоки. Йому здається, що всі не тільки помічають цю краску, а й розуміють причини її. І він напружує всю свою волю, зціплює зуби, а від того ще більше червоніє, чує кров навіть в очах і не знає, де їх діти.
А молодиці вже співають:
Цвіт калиноньку ломить,
Сон головоньку клонить;
Ой підіте, постеліте І спатоньки положіте...
Ой хто буде спати —Будем йому постіль слати:
Солімки в голівки,
Сінця під колінця,
А м’яти під п’яти,
Щоб гарненько було спати.
Це ще нічого, це ще так собі. А от зараз почнуть таких співати, що тільки дай, Боже, витримати! А молоді муситимуть сидіти і все те слухати.
Глянула Катря на Антона — а він червоний, як буряк. Катря ізлякалася. Чого він почервонів? Може... Хто ж його знає, он часом розказують, що буває ж і наврочено... І від самої тої думки Катрі справді стає страшно. Поділитися тим страхом із Антоном, але не хочеться й бентежити його. І все ж насмілилася, похилилась до вуха й спитала пошептом:
— Чого ти почервонів?
— Та... — тільки й сказав Антін, і в тому було все. Це ж і його хвилює те саме, що й її. І хвилює природньо. І немає ніяких там уроків, а тільки молоде іскристе бажання, таке саме, як і у Катрі.
І Катря все це зрозуміла й одразу заспокоїлася. Тобто, не заспокоїлася, а розхвилювалася, тільки по-інакшому. І вона чує, як кров раптом починає заливати обличчя. І сидять вони обоє, червоні, мов раки, під стрічними поглядами, під піснями, що не тільки не заспокоюють, а ще більше додають жароти.
А жінки регЬчуть. Любо їм, чортовим бабам, дивитися на бідних молодят: як вони очі ховають від сорому й сидять, мов на голках.
Ой наш кур кокоче.
На сідало хоче.
А наш Антоненько Вже спатоньки хоче,
Не так спатоньки,
Як
Уже починається! Уже називають речі тими іменами, уже утворюється атмосфера, накалена гострими словами, пересичена бажаннями. Те, що тут сидять двоє молодят, які мають оце фізично стати близькими трохи не привселюдно — хвилює всіх і надає пісням і жестам особливої наготи.
Вже співає не один хор, а потворилося їх кілька. Де купка молодиць, там і хор. Одні співають одно, інші друге. А там уже пішли, теж із піснями, до комори постелю слати.
Звичай велить, щоби перша близькість молодих відбулася власне в коморі, вГмісці, де бережеться весь скарб селянина.
Постеля має бути з соломи, долі, вкрита рядном. Комору зарані прибрано, вичищено, дещо винесено, дещо поставлено під стіну. Постіль стелеться під співи. Виходячи, теж співають:
Ми ж були у постілоньки,
Ми ж уміли постіль слати:
Наокола дві подушечки,
Всередині та дві душечки.
А в хаті назустріч гримить задирлива, під танець:
Ой привезли да сову із села,
Садовили да на покуті.
Тут вона да непрошеная,
Буде вона покундошеная.
Кирик став серед хати й голосно, особливо піднявши тон, возгласив:
— Господи Ісусе Христе, сине Божий!
Усі хором відповідають:
— Амінь!
— Благословіть, батько й мати, і ви, добрі люди, молодих на покой повести!
— Бог благословить!
-1 вдруге!..
— Бог благословить!
-1 втретє!
— Бог благословить!..
І зараз же вдарили музики, молодиці заляскали в долоні, заспівали, затупотіли ногами, засовали плечима...
А Кирик веде зашарілих молодят, що раді б крізь землю провалитися. Ідуть, мов по розжареному вугіллю, а пісні розпинають усякі таємниці й роблять самий встид.
Ой бреди, Катрусю, бреди,
Да не бійся холодної води:
Ізвисока да підіймайся.
Ізширока да роздвигайся!
І регоче, бісова жінота, і сама себе роздражнює, і співає вже такого, що й Тарас не знає, де діватися.
— Ой мамцю, мамцю,
До комори ведуть!...
— Цить, доню, цить —Тобі меду дадуть...
— Ой мамцю, козак Да на мене лізе!..
— Цить, доню, цить —Він тебе не заріже.
— Ой мамцю, мамцю,
Вжей ножик виймає!..
— Цить, доню, цить —Він про Боже думає...
Розперезалися молодиці. Тепер уже чортового батька їх спиниш. Які старіші, то зацитькувати почали, але хіба ж то що значить?..
Кирик вводить молодих до комори. Свашки, приспівуючи та пританцьовуючи, — за ними. Тарас і собі поткнувся, так його знов хтось за поли. Ото мені ті ще поли!..
А в коморі справді вже робиться хтозна-що. Молодиці поплелися в танок і танцюють серед комори. Тут уже не треба дружечок-цнотливиць з їх квіточками та зозуленьками.
Ой надворі гай, гай —
Ти, Катрусю дбай, дбай...