Іще рано,
Іще погуляймо!
Ще зірочка од місяця не одійшла,
Ще Катруся від свого батенька не пішла...
Ці слова нагадують Катрі, що й вона теж останні хвилини досиджує з подругами. І такими вони нараз стають милими, такими дорогими, що обіймала б кожну з них, цілувала... Але не можна, треба сидіти на посаді. Дівчата знають, що ворушить зараз серце їх подруги:
Перед порогом могила,
А в тій могилі калина Спустила гілечки додолу —Час нам, дівочки, додому. —Ой не час, мої любі дівчаточка!
Не пора, не пора, зозуляточка!
Ще ж я вами та й не навтішалася,
Ще ж я з вами й не нарозмовлялася!
Ой не час, не час, не пора —Ще зіронька вечірняя не зійшла...
Та суворо нагадують свашки:
Ой чого ж ти сидиш, Катрусю?
Чом не дякуєш батеньку?
Уже ж коники позапрягувані,
А погоничі на возах сидять —Тільки сісти та поїхати.
За Катрусю відповідають дівчата, але в пісні їх уже немає рішучості, тільки відволікання, мотив — розлуки. Що й так дівчаточка, мов перловим намистом, уквітчали весілля своїми піснями, а оці вже, останні, наче з самого добірною жемчугу низані, з пишних коралів, з мінючого каменю-самоцвіту.
Ой на горі полуцвітки Процвітають,
Усю гору кам’яную Устилають.
Ой просила Катруся Батенька:
"Пусти мене, батеньку,
На цюю гору,
Нехай же я з полуцвітків Віночок зов’ю".
"Ой нащо тобі, дитя моє,
Той віночок?
Уже ж тобі не ходити У таночок.
Уже ж тобі не водити Подружечок".
"Ой є в мене, панотченьку,
Меншая сестра.
Вона моїх подружечок Та й доводить,
Вона мого віночка та й доносить..."
І очі всіх присутніх мимоволі звернулися на Оринку. Дівчинка сиділа на полу і впивала, цілим своїм єством пила усе багатство пісень, що розливалося перед нею. Оце ж тепер із товаришками на вигоні переведуть усе як є весілля, переспівають усіх пісень молодими, пискливими голосами. До будучого дружкування, світилкування — і Орина насичалася тими піснями, як черешня листом обростає...
І от, коли в сей момент усі очі звернулися на Оринку, воно, це мале дівча, в одну мить зрозуміло, що і їй теж тут якась грань кладеться, що й вона має встати з цього місця кимось іншим, ніж сідала. Старша сестра іде з хати. Це означає, що частина її обов’язків перекладеться на ці вутлі плечі. А потім —найголовніше, це ж і їй, Оринці^вже треба починати і рушники вишивати, і хустки, й сорочки. Це ж і їй уже треба думати, що в скриню покласти, щоб не було сорому перед людьми.
І все це пережилося в один момент під поглядами присутніх. Орина зчервоніла, потім зблідла і... Одразу виросла. Було дівча — тепер нема: стала дівчина-підліток.
А вечеря йде своїм чередом. І дружечки співають своїм чередом. Загальна
увага, що на хвильку спрямувалася на Орину і зробила переворот у душі малої дівчинки, тепер знову коло значущої події — майбутнього виїзду молодої.
Свашкам не терпиться:
Вже сонце над горами —Збирайся, Катрусю, з нами,
Бо ми добрії люди,
Добре тобі в нас буде:
Вода сама в горнець тече,
А сонечко само хліб пече,
Хата вітерцем мететься,
У нас гаразд ведеться.
Не будеш нічого робити —А будеш усім рядити.
Дружки відспівують, що це неправда, і наводять приклад, як теж отак колись свашки підмовляли одну дівчину, казали — їдь із нами:
У нас гори золотії,
А травоньки шовковії,
А річечки медовії,
А стіноньки срібернії,
А людоньки люб’язнії...
Так говорили. А прилетіла зозуля — і все це спростувала:
Світ же я облітала,
А того не видала:
Всюда гори землянії,
А травоньки зеленії,
А річечки водянії,
А стіни деревлянії.
А люди — як люди,
Хто й зна, як буде...
Свашки відкликають зозулю, щоб вона не розкривала далі таємниць:
До бору, зозуле, до бору!
Там тобі гніздо увите,
Зеленою рутою покрите,
Там тобі ягідки-суниці...
Там тобі й водиця з криниці.
Дружки радять зозулі не вірити тому:
Ой неправда то є, неправда!
Волики травицю із’їли,
Пташечки ягідки об’їли,
Корівки водицю попили.
Тепер усе так само перекидається до Катрусі. Свашки співають:
До свекрухи, Катрусю, до свекрухи!
Там тобі вечеря готова,
Там тобі біла постіль стелена,
Там тобі лавочка приставлена.
А дружки показують оборотну сторону:
Ой неправда, сванечки, неправда!
Гостеньки вечерю із’їли,
Діверки постілоньку залягли,
Зовиці лавочки засіли.
І тут же додають малюнок будучого "щастя" Катриного:
Ой бором, бором, боровиною,
Ой хто ж то йде вечориною?
Ой іде, іде Антін п’яний:
"Відчиняй, Катре, — я твій коханий!.."
І пішло перекликання!.. Свашки наглять Катрю, щоб скоріше їхала, а дружечки дають усякі поради, щоб тому запобігти. Свашки гукають:
Гей, Катрусю, вбирайся,
На візоньки вкладайся —Час, пора і годинонька На бит виїжджати!
"На бит!.." Це звучить повелільно і міряється масштабами цілого життя. Дружкам нічим відповідати, й вони передають тугу матері, що от має зостатися сама, без дочки-помічниці:
Добре було тобі, матінко,
Та горілочку пити:
"Якось то буде, якось то буде —Та без донечки жити".
Підеш, матінко, у поле Та зеленого жита жати,
Та займеш постать широкую,
А ні з ким її дожати.
Сядеш, мати, та полуднувати —Ні з ким розмовляти...
А свашки нагадують. А свашки кваплять. А свашки приспішають. І вечеря вже добігає кінця, й скоро-скоро все закінчиться. Останнім покликом, останнім сплеском надії кличуть дружки:
Та не сиди ж ти, Катрусю, з бабами,
А йди сідай з нами:
Поведемо тебе в садочок,
Скинемо з тебе рубочок,
А надінемо перловий віночок,
Заплетем косу в дрібушечки —Підеш з нами у дружечки.
От і вечеря закінчилась. Усі встають, дякують. Пора, пора, справді час... Брала Катруся льон —Виганяла дружки вон.
"Нащо було нас брати,
Коли з хати виганяти?
Оце ж ми вже йдем від тебе,
Та й жаль нам, сестричко, на тебе:
Що вчора просила до себе,
А сьогодня відсилаєш од себе".
Бояри йдуть лагодити сани, коні запрягати.... Уже приходять, уже наступають останні хвилини. Катерина сидить, мов з хреста знята. Катря впала головою на стіл та й заплакала.
А дружечки вже не на почесному місці сидять, вже вони не найкращ оздоба весілля. Стовпилися коло порогу, як вигнанниці, безрадною купкою...
Розкотилися кислиці —Розріжнилися сестриці.
Тепер нам розлука з тобою,
Як із рідною сестрою.
Ой лучче було б та й не знатися.
Ніж тепера розстатися...