Отож заким приятелі Шевченка пікловалися, щоб приділити його у Києві до комісії, він рушив на Лівобережну Україну.
Спершу поїхав в Бровари й Оглав, потім в село Баришівку провідати свого старого приятеля 318 Боришпольця 319.
316 Биб[лиотека] зап[адной] п[олосы] России — 1880 — [Т. 1]. — С. 12 — 17.
317 "Пятидесятилетие киевской комиссии для разбора древних актов". — Київ, 1893.
318 Поэмы в повести... — С. 559.
319 Бориспольця Т. Н. — Ред.
Про сю подорож більш жодних звісток не маємо; а небавом стріваємо нашого поета в Миргородському повіті у приятеля його Лук’яновича. Тоді ото він написав у Миргороді прегарну свою містерію "Великий льох". Від Лук’янови-/163/ча він через Лубни поспішив до Закревського в Пирятинський повіт. В Лубнах зустрівся з ним Чужбинський і запросив до себе в Ісківці 320. Мабуть, не вельми подобалося йому в Ісківцях, бо гостював він тут тільки два дні. Гостюючи у Чужбинського, він перечитав йому чимало своїх нових поетичних творів. "Предивні були твори у Шевченка", — каже Чужбинський. З великих творів його найбільш уподобав Чужбинський поему "Іван Гус" і містерію без назви. "В першій, — каже автор "Воспоминаний о Шевченке", — Тарас піднявся до свого апогею; містерія змістом своїм була слабіша за "Гуса", одначе ж і там Шевченко розсипав силу квіток української поезії".
Знаємо, що досі ще не знайдену поему "Іван Гус", або "Єретик" Шевченко присвятив Шафарикові; присвяту він датовав: 22 листопада 1845 р. в Переяславі; одначе з сього треба гадати тільки те, що присвята написана поетом пізніше, ніж поема. Містерією, про яку згадує Чужбинський, був, певна річ, ніщо більш, як "Великий льох", датований автором р. 1845 в Миргороді.
Вже з оцих двох творів Шевченка добре знати, як широко тоді розгорнувся світогляд художника-поета. Стоячи на грунті національному, Кобзар ширяє в сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Вболіваючи за минулою волею України, поет бачить, що й скрізь по світах: "кругом неправда та неволя, народ замучений мовчить"; бачить він своїм пророчим оком, як "чернець годований людською правдою торгує і рай у найми оддає", і переймається серце поета високогуманним бажанням: "щоб усі слов’яни стали добрими братами і синами сонця правди". Небавом, як будемо бачити, ідеалу поета тісно стає в межах слов’ян і він обіймає бажанням волі і правди усіх людей.
У Чужбинського була Тарасова "Тризна". Побачивши свою поему, Шевченко засміявся своїм симпатичним сміхом і спитав:
— Ти читав?
— Читав.
— І треба ж було мені вискочити з нею, наче той Пилип з конопель. Чому не писать, коли сверблять руки, а друкувать не годилось. Дехто хотів зачепить моє авторське самолюбство, але я й сам бачу: швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайсь. — І з сими словами кинув "Тризну" 321.
320 Воспоминания... — с. 13.
321 Ibidem, с. 13 і 14. /164/
У Закревських, певне, Тарас теж перебув нещодовго і в гурті з ними поїхав на знаменитий тоді ярмарок в Ромнах. Ярмарок сей відбувався об Іллі (20 липня) і стояв цілий місяць. Ярмарок той мав велику вагу, найпаче для панів Лівобережної України. Тут пани спродували різну худобу, надбану за рік кріпацькими руками: збіжжя, льон, вовну, тютюн і т. ін. Набравши грошей, пани куповали тутечки ж запас, теж трохи що не на рік, усякої бакалії, потрібної для свого життя по селах. Пані і панночки дбали про свій модний крам і т. д. Одно слово, Роменський ярмарок був тоді осередком купівлі і продажу усячини, яку Лівобережна Україна продавала і куповала. Разом з тим ярмарок був і карнавалом про лівобережне панство: пани і полупанки з своїми родинами, кому і як спроможно було, переводили на ярмарку і марновали різні продукти кріпацької праці людей. На ярмарок, звичайно, приїздила трупа драматична і хори московських циган веселити українське панство хижими "концертами". Готелів про всіх приїжджих браковало: звісно, готелів треба було тільки під час ярмарковий, бо на останні одинадцять місяців місто пустіло: готелі стояли б порожніми. Ромни — місто невеличке, через що під час з’їзду ярмаркового більшість міської людності перебиралася жити в комори, а світлиці свої наймала приїжджим, беручи з них великі гроші. Через те з приїжджого панства тільки самі багатирі спроможні були найняти собі кватири в домах; та й то по таких кватирах перебувало майже саме жіноцтво. Мужчини привозили для себе і розпинали на ярмарковому майдані катраги, шатри, а то й просто намети — і тут вже справляли ярмаркове свято Бахуса.
Приїхавши в Ромни подивитися на лівобережний "карнавал", Шевченко перебув тут тільки три дні в катразі Павла Вікторовича Свічки. Свічка сам каже, було, про себе, що він "недогарок великої свічки і недогарок лоєвий". На ярмарку Шевченко вперше бачив геніального артиста українського Соляника 322 в ролі Михайла Чупруна (жарт Котляревського: "Москаль-чарівник").
322 Карпо Трохимович Соляник [Соленик. — Ред.] родився р. 1811. На 18 році свого віку він вступив на математичний відділ Віденського університету, але не скінчив його, бо р. 1832 університет той цар Микола скасовав. З університету Соляник пішов в трупу Штайна [Штейна. — Ред.], що перебувала в Харкові. Спершу він став за суфлера, але суфлеровав недовго і р. 1832 вперше бачимо його наймення на афіші в ролі слуги Провори в комедії Шепталова "Неслыханное диво, или Честный секретарі"". Через два роки актор з Штайнової трупи Млотковський організовав власну трупу; до неї вступив і Соляник. Трупа переважно перебувала в Курському. Року 1841 /165/ Карпо Трохимович побрався з харківською акторкою Протасовою. З того часу він грав з різними трупами в Києві, в Вороніжу, в Полтаві, в Кишиневі, в Одесі, але переважно в Харкові. Року 1837 довелося йому з трупою Єрохіна бути у Вознесенському під час перебування там царя і грати там разом з Щепкіним. Соляникова гра так подобалася публіці, що його запрошувано до Петербурга на столичну сцену. "Ні, — відповів на те Карпо Трохимович, — я українець: люблю Україну і мені вельми жалко було б покинути її". В Харкові наймення Соляника було незвичайно популярним; публіка щиро вітала і шановала його. Навесні р. 1851 він занепав на сухоти і вмер 4/19 жовтня того ж року. Опріч артистичної кебети, Соляник вславився за свою добру, просту і благородну вдачу. Його добрість і чесність були популярні в Харкові не менш, як його артистична гра на сцені. Якою великою була слава Соляника яко артиста, можна знати з того, що Гоголь, піклуючись ставити в Петербурзі першим разом свого "Ревізора", клопотався, щоб покликати Соляника, хоча очевисто його й не знав. Без порівняння незабутнім був і буде Соляник в українських ролях: Макогоненка ("Наталка Полтавка"), Чупруна ("Москаль-чарівник"), Стецька ("Сватання на Гончарівці") і Шельменка ("Шельменко — волосний писар" і "Шельменко-денщик"). "В тих ролях, що грав Соляник, особа українця виходила не в’ялою, — каже Мизко в "Основі" 1861 р. [кн.-II, с. 183], — не простосердою, немов дурень, а повною життя внутрішнього і глузду". В історії театру українського Соляник повинен зайняти перше місце яко артист з такою сценічною кебетою, якої ні до його, ні після його ще не було на Україні.