Нарешті восени вернувся і Штернберг, і просто до Тараса на кватиру. З першого ж разу вони стали наче два брати. Другого дня по приїзді Штернберга, Тарас, вернувшись до господи, бачить, що його новий приятель спить: "він сів біля його ліжка і любовав з його дитячої тварі непорочної потім взяв олівець і папір і став малювати з його портрет Тільки що зробив усю постать, як Штернберг прокинувся, помітив Тарасову роботу, засміявся чистосердечним сміхом і мовив:
— А покажіть, що ви робили?
Подивився, похвалив малюнок і сказав:
— Нехай коли-небудь і я поквитую з вами" 182.
179 Ibidem. — С. 34.
180 Художник ([Кобзарь. — Т. III.]), с. [39] і 40.
181 Ibidem.
182 Ibidem. — С. 42. /95/
Тарас радів парубочими радощами чистими з нового приятеля. Небавом радощі його ще побільшали, коли він побачив Штернбергів портфель малюнків з природи і життя України і почув з уст Брюллова хвалу і малюнкам, і авторові їх. Брюллов, роздивлюючи ті малюнки, радів від нашої України, як мовив він, — "одноманітно-різноманітної і від задуманих земляків наших, так гарно змальованих Штернбергом". От зразки тих малюнків, що так сподобалися не тільки Тарасові, але й великому знавцю штуки — Брюллову: на маленькому шматочку бібули проведена поземна лінія; на першому місці — вітряк, біля його віз, біля воза, навантаженого мішками, пара волів. Або от другий малюнок: на самому березі річки в холодку під вербою розлогою стоїть біленька хатина, покрита соломою; уся вона, буцім в зеркалі, відбивається в воді. Під хатою бабуся, а на воді качки плавають. От і увесь малюнок, але який гарний, який живий малюнок. Брюллов поцілував Штернберга: він в одному ескізі його бачив усю нашу Україну. Україна і задумані постаті земляків наших так подобалися Брюллову, що він зайнявся бажанням осадити собі на березі Дніпра хутір з чарівною декорацією і з усіма угодами. Але було одно, чого Брюллов боявся, і чого жодним робом не можна було спекатися, се українські пани — "феодали-собачники", як називав їх Брюллов 183.
От з сього ми бачимо, який вже тоді склався у Шевченка погляд на штуку. Ще виразніше спостережемо його погляд і вимагання від штуки малярської з того факту, який ми знаходимо в Тарасових "Записках":"Року 1839, — згадує він 184, — Жуковський, вернувшись з заграниці, привіз величезний портфель, напакований творами Корнеліуса, Гессе і інших світил монахівської 185 школи живопису. Твори Брюллова, на думку Жуковського, були занадто матеріальні і штуку божественну придавлювали до грішної землі. Жуковський покликав Шевченка і Щтернберга до себе полюбовати з тих заграничних малюнків і повчитися у великих вчителів німецьких. Пішли, і "що ж ми побачили, — каже Тарас, — довгі, безживні мадонни, а навкруги їх готицькі херувими худорляві; інші з них були сущі мученики живої штуки. Ми бачили Гольбайна, Дюрера, але не репрезентантів XIX віку.
183 Художник. — С. 44 ([Кобзарь. — Т. III]).
184 Записки... — С. 55. (Кобзар. — Т. III). — [Запис від 10 лип. 1857 р.].
185 Мюнхенської. — Ред.
Роздивляючи ту колекцію ідеаль-/96/ної бридоти, ми з Штернбергом голосно висловили свої думки. Наша простодушність довела Жуковського до того, що він назвав нас попсованими учнями Брюллова".
Штернберг познайомив Шевченка з родинами своїх знайомих в Петербурзі: натурально, більшість їх з німецькими, як і сам Штернберг, назвами. Всі вони були люде освічені і знаємість з ними доброю стороною впливала на духовний і моральний організм Шевченка. Знакомиться він з родиною Шмідтів, часто навідується до них по вечерах, а по неділях і обідає там і "виходить від них чистішим і добрішим. Родина Шмідтів, як сам він признає, просто благодать господня". В родині інспектора університетських студентів Фіцтума Шевченко "раює, упиваючись квінтетами Бетховена та Моцартовими сонатами". Небавом Штернберг знайомить Тараса з родинами борзенського дідича, Грицька Терновського 186, каретника Йоахима, син котрого був художник, людина весела, прекрасно освічена; сердешні стосунки Йоахима не порвалися і потім, коли Тарас опинився "в смердячій казармі". Коли до оцих знайомих додамо ще родину Уварова, художників Пономарьова, Соколова, Петровського, під кінець року — дідича Мартоса, так либонь чи не всі оце ті нові знайомости, яких переважно тримався Шевченко.
186 Тарновського Г. С. — Ред.
Штернберг, одначе, недовго перебував в Петербурзі; на превеликий жаль Тарасові, він поїхав був до Оренбурщини, і тоді саме Тарасові довелося перебути тяжкий недуг. Мені здається, що недугу його спричинив [ся] недуг Брюллова, звісно, мимо найменшої волі і бажання останнього. Брюллов побрався був з донею якогось Тима (Тімма В. Ф. — Ред.), німкенею-красунею. Шевченко не переставав бувати у Брюллових; пані Брюллова вітала його приязно; грала з ним в "гальберцвельф"; вона добре грала на роялі і співала; а Тарас загарливо любив пісню і музику. Одначе не довго Брюллов був жонатим. Через місяць, чи що, жінка його, пішовши звечора до своїх приятелів Заурвайдів, не вернулася вже до чоловіка. Брюллов з того горя на другий день тяжко занедужав і нездужав цілих два тижні. Увесь той час Шевченко не відходив від його. Стомився він фізично, піклуючись біля хворого, але ще більш стомився душею і серцем. Як несподівана розлука супругів, так і добуток з неї — недуг Брюллова, не могли не збентежити до самого дна благородну душу і чутке, перейнятливе серце Тараса: увесь його /97/ організм моральний страждав стражданнями свого благородного добродія і великого учителя-товариша. Ледві Брюллов почав одужувати, як занепав Шевченко. Приятель його художник Пономарьов перевів його, недужого, з дома Арсена 187 до себе на кватиру в Академію художеств.
187 Аренса Г. І. — Ред.
Невідомо, чи довго хорував Тарас і чи довго жив з Пономарьовим. Можна гадати, що недуг протягся доволі довго. Після недугу стався один случай, про який варто згадати. Поруч з майстернею Пономарьова була майстерня і кватира другого художника, Петра Степановича Петровського, теж Тарасового приятеля і возлюбленника Брюллова. Тоді саме Петровський малював картину "Агар в пустелі". За оцю картину Академія коштом скарбовим вирядила Петровського потім до Італії. Там він і поліг. У Шевченка лишився він довіку в найсимпатичнішій пам’яті. Трохи чи не через 20 років після приятельського життя в Академії, Тарас р. 1857 зустрів в Нижньому Новгороді далекого кревняка Петровського, Кудлая, і вельми радів, розмовляючи з ним про свого приятеля: "Багато-пребагато; — каже він, — ожило з тієї розмови в моєму серці про прекрасні дні минулого", — себто про ті дні, коли він перебував в Академії з Петровським. Дак на оту картину, як малював її Петровський, ходили дивитися Шевченко і Пономарьов. Раз якось Петровський почав жалкувати, що не спроможеться розжитися на такого здорового птаха, щоб з його змалювати крила янголові. Товариші слухали, жалкували, вболівали йому, але ради й самі неспроможні були дати, бо і в самих вітер ходив по кишенях; сиділи вони просто голодні, без хліба, грошей — хоч би тобі копійчина єдина, а кредиту й того менш. Петровський кличе їх до своєї нені старенької на Піски (частина Петербурга, немовби передмістя) на обід. Чому б і не так! Чому б голодним парубкам і не пообідати; так же Піски від Академії вельми далеко, підеш та й спізнишся на лекцію до класи. Лекція починалася о 5-й годині: і боязко, і ніяково пропустити її. Хоч як там грало в животі, а проте Шевченко і Пономарьов не здалися; дали перевагу науці, подякували за обід, та й годі. Петровський пішов сам. Неня дала йому карбованця, щоб купив гусака, з якого б списав крила янголові. Вернувся Петровський і ситим, і веселим та й похвалився своїм товаришам про того карбованця. Тарас ту ж мить моргнув на Пономарьова, щоб придержав руки Петровському, а сам до його в кишеню, вхопив того карбованця, /98/ да тоді з Пономарьовим бігцем. Петровський за ними, благає вернути гроші. Де там! Зголоднілі товариші прибігли до "Риму" і проїли гроші Петровського. А як же буде з птахом? Горопашний Петровський сумує. Увечері сидять вони у майстерні Пономарьова; останній журиться про Петровського.