Після поради з протопопами і катехитами з гімназії, Миколою Думитрашком і з кадетського корпуса Павлом Катраном, ми стали на тому, що скоро ключар не згодився по першій просьбі, дак тепер, після єпископського благословення не годиться служити панахиду в Соборі, а відслужити її в Стрітенській церкві. Так і зробили. На панахиді, правленій соборно отцем Катраном, Думитрашком і Кузнецьким (попом з соборної церкви), церква була повнісінька. Увечері того дня громада зібралася у Милорадовички і прирадила, щоб навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові.
У Київ звістка про смерть Шевченка прийшла ще 26 лютого: "Вона, — каже д. Чалий 1307, — громовиною рознеслася по місту. В університетській церкві відслужили панахиду".
В день похорону Шевченка в Петербурзі служили панахиди в Чернігові, в Харкові, в Кременчузі, Одесі, Херсоні, Катеринославі, Катеринограді і скрізь по Україні, куди можна було подати звістку телеграфом.
Дійшла сумна звістка і до Галичини, до Дрездена, до Лондона.
"Немов громом вдарила нас звістка про смерть Шевченка, — каже доня графа Федора Толстого, Катерина Юнге 1308: — На чужині (в Дрездені) відправили ми панахиду, але душею і думками були біля Тарасової труни вкупі з його приятелями. Було щось незвичайно гірке, трагічне в смерті його, що сталася саме під ту годину, коли усі мрії і бажання Шевченка, якими він жив, починали так ясно і радісно здійснюватися. Люта доля поглумилася і повалила його тоді саме, коли світ волі (крепаків) освічував його своїм сяйвом і починав гріти своїм промінням теплим". (Одного тижня не дожив Шевченко до дня оголошення закону про скасування крепацтва. Гірко!)
Герцен у своєму "Колоколі" (в Лондоні) пом’янув Шевченка коротеньким некрологом. "Жаль бере, — сказано в некролозі, — що горопашний страждальник закрив очі так близько до сподіваного визволення (крепаків). Кому більш, як не йому, належало по праву шанувати день визволення!
1307 Жизнь и произвед[ения] Т. Шевченка. — С 187.
1308 Вестн[ик] Европы. — 1883. — Кн. VIII. — С. 842. /598/
Але й те вже добре, що рання зоря зайнялася ще за життя його і освітила останні дні його".
В тому ж таки числі "Колокола" ієродиякон Агапій (Андрій Гончаренко) надрукував кілька теплих слів про Шевченка мовою українською 1309.
Що до преси російської, так ледві чи був тоді хоч один який журнал або часопись, де б не було подано звістки про смерть і значення Шевченка. Видатніша стаття була Аполлона Григор’єва (критика російського), надрукована в 4 ч. журналу "Время". "Красою і силою поезії, — писав Григор’єв, — багато дехто становить Шевченка врівень з Пушкіним і з Міцкевичем. Ми підемо далі: у Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і у Міцкевича лишень іскорки блищать. Натура Шевченка світліше, простіше і щиріше натури Гоголя, великого поета України, що постановив себе в фальшиве становище бути поетом цілком чужого йому побиту великоруського... Шевченко останній кобзар і перший великий поет нової великої літератури" 1310.
1309 Киевская старина. — 1896. — Кн. II. — С. 52.
1310 Время. — 1862. — Кн. IV. — С. 636 — 637.
IV
За кільки день після похорону кватеру небіжчика розпечатали. Поліція зробила реєстр усього, що лишилося після поета. Свідком при тому був Зосима Незаборовський, а цінував спадщину художник Григорій Честохівський. Усі стіни в світлиці поета, — каже Незаборовський 1311, — були обписані олівцем. Звідтіль Честохівський і Незаборовський посписували усе, "що вважали потрібним". Усю спадщину, яку завели до реєстру, віддали на схованку Михайлу Лазаревському.
1311 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II — С. 192 — [19]3. [Недоборовский З. Мои воспоминания].
Перегодом спадщину, що лишилася після поета, пустили на ліцитацію. М. Лазаревський покликав і Л. М. Жемчужникова. "Усі ми, поклонники поета, — пише до мене останній в листі 28 січня 1898 р. з Москви, — умовилися, щоб нічого з Шевченкового добра не випустити з своїх рук; тим перекупщикам, хоч їх і багацько зібралося на ліцитацію, нічого не довелося купити: за те ж і ціну на Шевченкові речі набивали незвичайно високу: пам’ятаю, що Красовсь-/599/кий за Шевченків кожух заплатив більше сотні карбованців. Я купив кобеняк його і лампу, при котрій він працював. Калоші поетові пішли нарізно: хтось купив одну, а другий другу. Перекупщики подивились, подивились і покинули набивати ціну, гадаючи, що ми люде божевільні".
Палітра, пензлі, муштобиль і скринька з красками, як повідав Д. Мордовець 1312, були у Честохівського, а він при Мордовцеву передав все те Василю Тарновському, з умовою, щоб усе те перейшло до громадського музею імені Шевченка.
Малюнки і ескізи Шевченка — усіх 280 — каже Мордовець, береглися у Коховського; а по смерті його вдова передала їх жінці полтавського губернського маршала Бразоля, а пані Бразоль продавала їх, просячи 1500 карб. 1313.
1312 Новости. — 1896. — № 159.
1313 Я чув, що В. В. Тарновський в березілі р. 1898 купив ті малюнки за 1000 карб. для свого музею Шевченка.
V
Дозвіл перевезти тіло Шевченка на Україну дано в квітні. Доки останки поета почивали в Петербурзі, земляки часто збиралися на гробовище, і тут на могилі наш земляк отець Опатович правив панахиди. На могилі Шевченка завсігди було повно квіток і вінків: вона так була засипана їми, що з під квіток не знати було ні землі, ні снігу: вона нагадувала більш весну, життя, ніж смерть 1314.
6 квітня в 40-й день смерті Шевченка земляки зібралися відправити звичайну панахиду і попрощатися з останками поета, перед тим як виряджати його на Україну. М. Костомаров після панахиди висловив промову. Дякуючи Тарасові за гіркі сльози, що лив цілий свій вік за Україну, прохав його: "Благослови, батьку, кінчати те діло, що обілляв ти гіркими сльозами!"
1314 Основа. — 1861. — Кн. VI. — С. 29.
Ранком 26 квітня усі українці, які були в Петербурзі і мали спроможність, зібралися на гробовище. Відкопали могилу, вийняли труну, вложили її в другу, зроблену з цини, запаяли і постановили на ресорному возі, умисне на те зробленому.
Невимовно сумна, а величава була картина. Очі всіх, хто був, журливо дивилися на чорну труну. В усіх лиця /600/ охмарені глибокою тугою та скорботами; усіх пройняла одна думка: що оце остання хвилина прощання навіки з дорогим, любим поетом і чоловіком. "Доки Тарасова могила була в Петербурзі, здавалося нам, — каже редактор "Основи", — що смерть ще не все взяла з собою: а тепер прощай, Тарасе, навіки прощай!"