Першим говорив Куліш.
"Нема з нас ні одного, достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася". Сказавши про велику вагу і значення Шевченка яко поета і чоловіка, Куліш насамкінець мовив: "Будь, Тарасе, певен, що ми твій заповіт соблюдемо і ніколи не звернемо з дороги, що ти нам , проломив еси. Коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо..."
Оцієї обіцянки, оцієї принародної і висловленої в таку незвичайну годину присяги Куліш, як відомо, не додержав і кілька разів висловлював "мішану правду". Між іншим у своїй "Истории воссоединения Руси", а потім і в "Южном краю" Куліш, забувши свою присягу, набравшись незвичайно чудної відваги, "огидливо", як сказав Костомарів 1297, вилаяв музу Шевченка п’яною...
Після Куліша над труною промовляли по-українськи Білозерський і Костомарів: а потім озвався польський голос з уст Хорошевського. "Нехай же і польське слово обізветься над труною твоєю, — мовив він, — достойний поет український! Ти любив свій край рідний, свій Дніпер синій, свій народ убогий. Ти був могутнім співакою свого народу! На сльози його ти завжди відповідав слізьми... Ти не любив поляків за їх давні неправди (błedy), котрі на народ твій, що ти так палко любив, привели великі страждання. Твоїй нелюбові спричинилося те, що ти "kochał wielu, żeś kochał wiele..." ("кохав багатьох... кохав багато". — Пол. — Ред.). За помилки батьків не відповідають діти. Не будемо згадувати минулого, а скажемо по-братерськи: "Возлюбім друг друга". О, коли б твоя смерть, Тарасе, стала початком життя нового, то був би твій найпрекрасніший вінок і найвеличніший пам’ятник..."
1295 Основа. — 1861. — Кн. Ш. — С 5.
1296 Ibidem.
1297 Литературное наследие... — С. 111 — 112. /595/
Промову по-великоруськи висловив приятель небіжчика Курочкін. "Не дожив він, — сказав під кінець Курочкін, — до здійснення тих ідей, простанню яких він служив своїми піснями: та не будемо об тім тужити. Він зробив в життю своє діло". Усіх промов в церкві було сім 1298.
З церкви труну з тілом до самої могили на Смоленському гробовищі несли студенти університету. З професорів, опріч Костомарова, увесь час ішов пішки за труною д. А. Н. Пипін 1299. Сила публіки, більшість з великоросів, що йшла за труною, свідчила про велике співчуття і шанобу до Шевченка 1300. Могилу задля нашого "останнього кобзаря і першого великого поета" 1301 викопали на гробовищі на тому саме місці, де він інколи сидів і задумувався. Він змалював те місце собі в альбом 1302.
На гробовищі біля могили теж говорили промови і читали вірші. "Біля мене коло могили, — оповідає Терпигорев 1303, — стояв Костомарів, незвичайно сумний і зажурений. Він здавався мені невимовно жалісним і сиротливим. Він почав промову незвичайно теплу, повну глибокого почуття: але не спроможен був довести її до краю, заридав, замовк і пішов..."
Похорони скінчилися о 5 год. На свіжу могилу поклали багацько букетів з свіжих квіток 1304.
З усіх похорон, які доводилося мені бачити з того часу, каже Терпигорєв 1305, ні одні не мали на собі такого відбитку простоти і щирості, як похорони Шевченка. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але усі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим тенденційним духом демонстрацій. Похорони Шевченка були чисті від сього ярмарочного комедіантства: не було тут ні пальмових, ні лаврових вінків, ні інших прикрас театральних..."
1298 Русск[ая] речь. — 1861. — № 19 і 20.
1299 Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. VI — С. 26. [Пипін О. М. — Ред.].
1300 Литературное наследие... — С. 124.
1301 Время. — 1861. — Кн. IV. — [С. 637. Григорьев А. Тарас Шевченко].
1302 Основа. — 1861. — Кн. III — С 18.
1303 Истор[ический] вест[ник]. — 1896. — Кн. VI. — С. 57.
1304 Русск[ая] речь. — 1861. — № 20.
1305 Исторический вестник. — 1896. — Кн. IV. — С. 58.
Зараз після похорону зібралися громадяни і прирадили прохати дозволу щоб останки генія нашого слова перевезти на Україну і поховати відповідно поетичному заповіту /596/ Кобзаря, висловленому в віршах його: "Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій" 1306.
1306 Литерат[урное] наследие... — С. 123 — [12]4.
III
В самий день смерті Шевченка петербурзькі українці послали телеграфом на Україну звістки про оцей скорботний факт. Дякуючи сьому, Україна в один день з столицею Росії мала спроможність оплакувати свого генія і в день похоронів його в столиці молитися за його.
Наче оце сьогодні пам’ятаю ті сумні дні в Полтаві. Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі і заплаканий Дмитро Пильчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили: 28 лютого в день похорону відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів з недільних шкіл; по панахиді роздати школярам Шевченкові "Псалми"; про час панахиди надрукувати оповістку.
Нікому і в голову не впало, щоб в оцій святій справі трапилася нам яка-будь притичина. Тим часом, коли під вечір я і Василь Трунов пішли до соборного ключара прохати, щоб завтра після півдня одслужив панахиду, ми почули дивовижну відповідь. Отець ключар сказав, що по Шевченкові не можна правити панахиди тому, що він був "политический преступник".
Хоча і як ми прохали і впевняли отця ключара, нічого не вдіяли. Треба було вдатися до архієрея. Єпископом в Полтаві був наш щирий українець, родом з Уманщини, відомий і популярний соловецький герой під війну р. 1854, Олександер Павлович. З ним я був трохи знайомий. Владика повітав нас ласкаво, розпитався, що спричинилося тому, що ми під таку незвичайну пору потурбували його. Коли ми розповіли, його благу твар покрив сум з несподіваної звістки про смерть Шевченка. Він підвівся, став перед образом, перехрестився і прочитав "со святими упокой...". Потім, повернувшись до нас, положив мені на плечі свої руки і мовив:
"Вернітесь до ключара: скажіть, що були у мене, а я сказав вам от що: як був я в Соловецькому монастирі архимандритою, дак пильнував знайти і знайшов могилу Петра /597/ Кальниша, спорудив над нею пам’ятник і щороку правив панахиду. Коли отець ключар відає, хто був Кальниш, дак зрозуміє, що Шевченко був не такий "преступник", як Кальниш... Більш нічого не кажіть".