642 Записки..., 19 черв. [1857 р. (Кобзар. — Т. III. — С. 181)]
643 Ibidem. — [С. 19].
644 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.
"Не досягти мені оцієї премудрості", — говорив з розпукою інколи після муштри Шевченко.
На муштрі більш за все допікав його Потапов "тихим учебным шагом". Задля людини з такою вайловатою постат-/328/тю, яка була у Шевченка, ледві чи можна примірковати гіршого мордованая і знущання, як муштровання "тихим учебным шагом". Я певен, що поміж моїх читачів вельми мало є таких, щоб тямили, що то таке "тихий учебный шаг". Тим-то й не завадить сказати кілька слів про його.
Незабутнього р. 1847 заведено було військову муштру і в тій школі, де я вчився. Таким чином, довелося і мені зазнати того "шагу". Я був тоді хлопцем-підлітком, значить, муштра не вельми гнобила мене; отже, й тепер, майже по 50 роках, коли я згадаю про той "тихий учебный шаг", дак наче хто приском сипне на мене! Яково ж то було коштовати той "шаг" Шевченкові, чоловікові 36-літнього віку? Мені здається, що найбільший мудрець не вгадає тієї розумної причини, з якої виводили потребу, щоб жовніри вміли ходити "тихим учебным шагом". От в чому наука оцього "шагу": командир виводить повагом р-р-р-а-а-а-з! — а жовніри за його голосом, звісно, також повагом, здіймають ліву ногу все вгору та вгору доти, доки він веде свій "раз!" Уся штука в тому, щоб здіймати ногу так, щоб постать не подавалася ні назад, ні наперед, не колихалася, не тремтіла, була нерухомою; щоб коліна піднятої ноги не випручувалися вгору, щоб носок чобота не дрався вгору, а хилився вниз так, щоб закривав свою підошву, і, нарешті, щоб тоді, коли одну ногу витягуєм, друга стояла нерухомо усією підошвою.
Я цілком певен, що оця премудрость і не могла датися Тарасові при його постаті навіть і тоді, коли б він бажав її засвоїти. Тим-то я виразно бачу, як страждав поет на муштрі, і цілком йму віри Косарєву, що після муштри поет з розпукою було каже: "Не навчитися мені оцій премудрості, хоч ляж та й помирай!"
Страждання Шевченка від муштри були такі тяжкі, що їх не можна було не помітити.
Дехто з офіцерів говорив іноді Потапову: "Зглянься ти на Шевченка! Хіба таки ти сам не бачиш, що він зовсім не вдатен до муштри".
Потапов не вважав ні на що. "Мені, — каже, — треба відповідати за його перед начальством".
Раз якось після муштри один молодий офіцер мовив до Шевченка жартома:
"Що, брате! Ліпше б було, коли б знов вирядили тебе служити на морі або повернули на казана. Вам, запорожцям, ліпше до вподоби служба на чайці або на коні, ніж пішим". /329/
"Ще ліпше б було зовсім мені не родитися або швидше вмерти", — відповів Тарас, повісивши голову, і дві буйні сльозини скотилися йому на вуси 645.
Молодий офіцер, здіймаючи таку бесіду, певна річ, не мав і на думці вколоти наболіле Тарасове серце; не тямив, сердешний, що своїм жартом, немов швайкою тією, він коле поета так, як ото свідчить Косарєв, у того покотилися сльози з очей.
Нам з вами, читачу мій, читаючи лишень про Шевченкові страждання на муштрі, трудно здержати своє серце, щоб воно не застогнало, щоб думки наші не обізвалися проти "розпинателів" нашого поета; а йому, переносячи на собі оті потаповські муштровання і знущання, не можна було і стогнати на муштрі; наче той саморух, він повинен був мовчки слухатися і коритися, бо інакше не можна було. Він тямив, що не тільки Потапов, а навіть "дядько" темний і п’яний, має право покарати його не тільки арештом, але й бійкою по тілу. Тим-то "серце, було, тремтить, аж замирає, — признається Шевченко 646, — а я собі мащу вуси, надягаю мундир і ставлюся перед лице отця-командира, а лице у його з хмелю червоне". — "Тепер", — каже він далі (тепер — значить вже р. 1857), — смішно, бо я вже до сієї гидоти призвичаївся, а яково то було мені тоді, коли я не вмів муштри і мусив похоронити в собі усяке людське почуття, та, зробившись бездушним саморухом, мовчки, не червоніючи, не полотніючи, слухати моральне напучування з вуст грабіжників та кровопійників! Е! тоді не до сміху було!.. Гидко, паскудно. Чи доживу я, — питається сам у себе Тарас, — до тієї радісної години, щоб оця моральна гидота зникла з моєї пам’яті? Ледві, бо вона повагом і глибоко в’їдалася в неї".
Знущався Потапов з Шевченка, не тільки муштруючи його з рушницею, але ще й "іспитами". Оце було, як стане рота лавами на муштру, підпилий ротний викличе наперед усіх нашого поета і почне ради глуму питати його з "словесності": хто у тебе ротний начальник, хто батальйонний, дивізіонний і т. д. аж до міністра; як їх звати і величати? "Як бравий солдат повинен поводитися? За що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з "дядька" та капрального єфрейтора?" 647.
645 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 573.
646 Записки... — С. 21. [(Запис від 20 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III)].
647 Ibidem. /330/
IV
Муштра була тільки частиною того катовання, що судилося переживати Тарасові — яко чоловікові, яко поетові, яко художникові.
Загляньмо в життя його не на муштрі.
Вже з того, що досі ми бачили, не можна не помітити лиходійного впливу догляду, неволі й муштри на духовний і моральний стан чоловіка. Але все те — тільки частини цілого. Треба б нам побачити увесь духовно-моральний організм Шевченка під тяжку годину перших років перебування його в Новопетровському форті. Так же нема в світі такого дзеркала, щоб вмістило в себе і показало нам усю суму тих моральних мук, що лиха доля щедрою рукою наділила Шевченкові! Ні! Ми ніколи не побачимо, та й жахливо було б побачити, усю картину того огню пекельного, що палив Шевченка; усю картину того, як на тому огні повагом горів величезний талант; як повагом "ковбаня бруду морального", нікому незримо, затопляла чоловіка, поета, художника і величезнішого патріота-горожанина дорогої нашої України. Жоден психолог не згуртує нам суцільного становища Тарасового духа під ту невимовно тяжку годину. Жоден художник не спроможен зробити нам суцільний малюнок того, як день скрізь день мордовано, аж доки не замордовано за волю України її найліпшого сина! Шевченко в своїх стражданнях за Україну такий неосяжно великий, що ми — діти і внуки його — ледві чи варті зняти чоботи з ноги його!