635 Едикуль. — Ред. /325/
Співуном-пташкою залетів ти до моєї тюрми з України, буцім на те тільки, щоб своїми піснями солодкими та журливими нагадати мені мій любий, мій безталанний край. Бідолашний, безщасний Скобелєв! Ти чесно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзі, грабіжникові і за сей чесний вчинок ти пройшов "крізь строй" і поніс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша і Омі. Чи то в своїй тяжкій неволі зустрінеш другого такого уважного і вдячного товариша-слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я у тебе був? Стрінеш! Та ще й чи одного такого, як і сам єси, — невольника-сироту, земляка-варнака таврова ного. Він на твої тяжкі кайдани проллє сльозу подяки за радісні, рідні серцеві пісні. Горопашний, безталанний Скобелєв!"
Наведена доволі довга виписка з Шевченкових Записок має для нас велику ваґу не тільки задля характеристики того начальства, що тримало в своїх руках генія українського слова, прибраного в солдатську одежу; з наведеної виписки ми, наче в дзеркалі, бачимо думки, душу і серце самого Шевченка і оозуміємо, яких мук мусив він зазнати не за себе самого тільки, а ще й за других! Що діялося в тому ніжному серці під оту годину, коли Скобелєва вели через "зелену алею"?! Я ладен признати, що навіть Потапов не допустився такого катування, щоб вирядити і Шевченка до гурту справників "алеї", бо ледві чи й виніс би Шевченко таке мордування; але я не запевнятиму, щоб так чи інак начальство не загадало і Шевченкові бути хоч здалека свідком тієї тяжкої кривавої драми в "зеленій алеї".
Та чи одна ж там була така драма? Так-от, головними опікунами і доглядниками нашого поета, головними справ никами в Новопетровському форті над ним лютої кари, при значеної царем Миколою I, — були Потапов та Обрядін, маючи в руках суворий наказ Обручова "не дозволяти Шевченкові ні писати, ні малювати, ні навіть мати у себе якібудь пристрої до писання або до малювання", себто папір, атрамент, олівець і таке інше 636.
636 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С 572.
III
Погляньмо, яким чином Потапов з Обрядіним справляли свій догляд?
Коли Шевченко, прибувши в Новопетровське, першим /326/ разом ставився перед Потаповим, останній, маючи вже приказ про його безпосередньо від Обручова і відаючи, хто такий Шевченко і за що його заслано, спитав його:
— Ти за політичні справи попав в солдати?
— Да (так), — відповів Шевченко.
— Не "да", а "точно так, ваше благородне", — перебив його Потапов.
— Точно так, ваше благородне! — поправився Шевченко.
— Гляди ти у мене! — промовив Потапов, киваючи на його пальцем. — А то я виб’ю з твоєї голови оту "дурь" (дурницю). Йди в казарми і звідтіль без мого дозволу ні ступня нікуди 637.
"Закинули Шевченка в казарму, приставили до його "дядьку", — каже Косарєв 638, — стали ганяти на фортові роботи і на муштру. Все оце само з себе було діло не вельми легке задля всякого, навіть простого чоловіка, взятого на службу прямо від плуга, а для Шевченка, хоча він і не був пестуном долі, було тим паче тяжко, що він попав під начальство Потапова... Допікав Потапов Шевченка, — каже далі Косарєв, — не тим, що не чинив йому жодної пільги, про пільгу Шевченко і не гадав, відаючи, що Пота пов тільки справник приказів вищого начальства. Ні! він допікав його усякими дрібними, нікчемними і зовсім непотрібними причіпками, зовсім наче він глумився, знущався з чоловіка, що й без того вже притерпівав" 639.
"Дядько" пильно стеріг Шевченка: запопадливо побивав ся, щоб у його не було ні олівця, ні паперу, щоб він нічого не писав, не малював. В казармі він очей не зводив з свого узника; а коли Шевченко виходив з казарми, чи на муштру, чи просто подихати свіжим повітрям, "дядько" трусив його, шукаючи, щоб у його ні в кишені, ні за пазухою, ні в чоботях, ні деінде не було ні паперу, ні олівця. Так розповідав сам Шевченко Агаті Омелянівні Усковій 640. Зараз побачимо, що тут не прибільшено ніже єдиної непевної риси, бо і Косарєв свідчить нам, що і сам Потапов чинив з Шевченком те саме, тільки в гіршій ще формі, бо чинив не в казармі, а на плацу прилюдно.
637 Русс[кие] вед[омости]. — 1897. — № 199.
638 Ibidem і Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. III. — С. 572 і далі.
639 Ibidem.
640 Лист Ускової. /327/
Не треба дивоватися щирості і запопадливості "дядька" — темного жовніра, але ледві чи вдержиться хоч яке заскориніле серце, щоб не забитися, довідавшись, що витворяв Потапов.
"Оце було, — повідає Косарєв 641, — ні з того ні з сього возьме Потапов і почне на плацу вивертати у Шевченка кишені, щоб запевнитися, що нема у його олівця, чи паперу, чи чого-небудь написаного або намальованого. Або оце, спитавши про що-небудь у Тараса і почувши з уст його відповідь, висловлену не зовсім так голосно, як повинен голосно відповідати жовнір, Потапов почне за се знущатися з його. Або знов причепиться і знущається з Шевченка, що не так він дивиться, як треба: чому очі його дивляться не вгору, а вниз і т. ін.
Більш за все Потапов мордував Шевченка муштрою, вимагаючи, щоб поет докладно вмів "виправку", муштру з рушницею і "шагістику" (марширування). Муштра, звісно, тоді (а може, й тепер ще, не відаю) становила ідеал солдатської освіти, але, немов наумисне, Шевченкові оця "освіта" не давалася.
З журналу поета 642 відаємо, що до військової служби і до військового стану у його була непоборена прирожденна антипатія. Знаємо, що коли йому вичитано конфірмацію, він сам собі сказав: "Не зроблять з мене салдата"; відаємо, що, по думці поета, "бравий жовнір менш за осла походить на чоловіка", тим-то поет "жахався й думки походити на бравого жовніра" 643. Вже ж і оцього самого досить на те, щоб військова муштра була про Шевченка не тільки осоружною, але пекельною мукою моральною. До того ще і фізична постать його не придатна була задля військової "освіти". Досить було подивитися на Шевченкову постать з рушницею на муштрі, щоб перейнятися і сміхом, і тугою . Людина він був трохи присадковата, пентюховата, не вдатен був ходити без перехилу з боку на бік, а від його вимагали маршировати з рушницею "рівно, наче по струні".
641 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. Ш. — С. 573.