Аме підвелася з дивана.
— Приїжджайте ще. Я рада з вами зустрічатися, — сказала вона. І, підійшовши до дочки, легенько погладила її рукою по щоці.
Я подякував Діку Норту за пиво й за все інше.
— Нема за що, — відповів він, дружньо усміхаючись.
Коли я садовив Юкі в кабіну "Лансера", Аме смикнула мене за лікоть.
— Я хочу вам щось сказати, — почала вона. Ми удвох пройшли трохи вперед, до невеличкого спортмайданчика. Зіпершись на просту саморобну перекладину, вона сунула в рот сигарету, недбало чиркнула сірником і прикурила. — Ви — добра людина. Я це розумію, — провадила вона далі. — А тому маю до вас одне прохання. Привозьте сюди Юкі якомога частіше. Я її люблю. І хочу з нею бачитися. Розумієте? Хочу бачитись і розмовляти. І здружитися. Гадаю, ми стали б добрими друзями. А не просто матір'ю і дочкою. Поки вона тут, я хочу спілкуватися з нею якнайбільше.
По цих словах Аме довго й пильно дивилася мені в очі.
Я й гадки не мав, що їй відповісти. Але ж і мовчати не годилося.
— Це питання стосується лише вас обох, — сказав я.
— Звичайно, — погодилася вона.
— А тому, як тільки вона скаже, що хоче з вами зустрітися, звісно, привезу її, — сказав я. — Або якщо як мати ви скажете її привезти, я вас послухаюся. Так чи інакше. А поза тим не можу щось обіцяти. Дружба — добровільна річ, яка не потребує втручання сторонньої людини. Якщо, звичайно, мене не зраджує пам'ять.
Аме на мить над цим замислилася.
— Ви кажете, що хочете з нею здружитися. Це, звісно, прекрасна думка. Але ж не забувайте, що ви для неї передусім мати, а вже потім подруга, — вів я далі. — Так сталося — незалежно від того, це вам подобається чи ні. Їй лише тринадцять років. Вона все ще потребує матері. Істоти, яка темної і страшної ночі притискає її до себе, не вимагаючи за це нічого взамін. Оскільки я зовсім чужа людина, то, може, скажу щось недоречне, але їй потрібна не половинчаста дружба, а світ, здатний прийняти її повністю такою, якою вона є, без ніяких попередніх умов. От що передусім ви мусите для себе з'ясувати.
— Ви цього не розумієте, — відповіла Аме.
— Ваша правда. Не розумію, — погодився я. — Але ж не забувайте — вона ще дитина. Чимось ображена дитина. Хтось її має захистити. Для цього потрібен час і зусилля, але хтось має це зробити. Хтось із відчуттям відповідальності. Ви мене розумієте?
Та вона, ясна річ, не розуміла.
— Але ж я не прошу вас привозити її щодня, — сказала вона. — Досить і того, якщо привезете її тоді, коли вона сама не заперечуватиме. Бо я, зі свого боку, час від часу їй дзвонитиму… Зрозумійте, я так не хочу її втратити. Бо якщо далі буде так, як зараз, то вона виросте й віддалиться від мене остаточно. А я хочу, щоб між нами зберігся духовний зв'язок. І родинні стосунки. Можливо, я була не найкращою матір'ю. Та якби ви знали, скільки мені в житті довелося працювати, а не тільки виконувати материнські обов'язки! Я нічого не могла вдіяти. І це дочка, гадаю, добре розуміє. Ось чому я хочу, щоб нас поєднували не лише стосунки матері й дочки, а щось набагато більше. Якщо хочете, я назвала б це "дружбою по крові".
Я зітхнув. І похитав головою. Та дарма. Бо яка із цього користь?
* * *
По дорозі назад ми мовчки слухали музику, що линула з радіо. Тільки іноді я підсвистував мелодії, а загалом в автомобілі панувала тиша. Юкі, відвернувши обличчя, дивилася за вікно, а я також не мав особливо про що говорити. Хвилин п'ятнадцять я гнав автомашину по шосе, аж поки мене не пройняло слабке передчуття. Воно прошило мені мозок, як безшумна куля. Здавалося, ніби маленькими літерами на ньому хтось написав: "Краще зупини десь автомашину".
Послухавшись цього передчуття, я зупинився на першій-ліпшій стоянці якогось пляжу й запитав Юкі, як вона почувається. На всі мої запитання — "Ну як? Усе в порядку? Може, щось вип'єш?" — вона відповідала мовчанням, сповненим якогось натяку. А тому я вирішив більше не питати, а здогадатися, на що вона натякає. Взагалі з віком починаєш потроху розгадувати суть чиїхось натяків. І вчишся терпеливо чекати, поки вони наберуть реальної форми. Так само чекаєш, коли ж висохне пофарбована стіна.
Під пальмами повільно проходили дві дівчини, рука в руку, в однакових чорних бікіні. Йшли, мов кішки по огорожі. Босі, в химерних бікіні, ніби зшитих докупи з окремих хустинок, що могли порозлітатися під сильним подувом вітру. Поширюючи навколо себе відчутну на дотик ірреальність, схожу на загальмований сон, вони неквапливо пройшли переді мною справа наліво й зникли.
Брюс Спрінґстін співав "Hungry Heart"[31]. Гарну пісню. Цей світ усе-таки ще не зійшов на пси. І диск-жокей сказав, що це — класна річ… Злегка покусуючи нігті, я позирав на небо. Там усе ще висіла, немов якась фатальність, знайома черепоподібна хмара. "Гаваї", — подумав я. Наче край світу. Мати хоче здружитися з дочкою. А та хоче не подруги, а матері. Їхні бажання розходяться. Глухий кут. У матері є коханець. Бездомний однорукий поет. У батька також є коханець. "Голубий" учень П'ятниця. Ще один глухий кут.
Минуло хвилин десять — і Юкі розплакалася в мене на плечі. Спочатку тихо, потім щораз голосніше. Плакала, склавши руки на колінах й уткнувшись мені в плече. "Ще б пак! — подумав я. — На її місці я б теж плакав". Ще б пак!
Я обійняв її за плечі й дав їй досхочу наплакатися. Так, що скоро рукав моєї сорочки промок до нитки. Вона плакала дуже довго. Плакала, нестямно струшуючи моє плече. А я тільки мовчки притискав її до себе.
Два поліцейські у темних окулярах, поблискуючи револьверами на боках, переходили через автостоянку. Німецька вівчарка, спрагло висунувши язика, покрутилася мені перед очима й кудись зникла. Пальми гойдали своїм шелестким листям. Поблизу зупинився пікап, з нього зійшов кремезний самоанець і разом із вродливою дівчиною попрямував на пляж. По радіо гурт "J. Gile's Band" завів добру стару "Dance Paradise"[32].
Удосталь наплакавшись, Юкі начебто заспокоїлася.
— Благаю, не називайте мене більше принцесою. Добре? — промовила вона, все ще не відриваючись обличчям від мого плеча.
— А хіба я так називав? — спитав я.
— Називали.
— Не пам'ятаю.