— Юмійосі-сан[22], — повідомила вона.
— Юмійосі? — перепитав я. — А якими ієрогліфами пишеться?
— Не знаю. Я, здається, казала, що її ім'я страшенно дивовижне, але як пишеться — уявлення не маю. Вона часом не з Окінави? Адже, здається, там такі імена трапляються, хіба ні?
— Та ні… Такі, гадаю, й на Окінаві не зустрічаються.
— В усякому разі, її звати таки Юмійосі, — наполягала Юкі. — Ну, це все? Я ж телевізор дивлюся!
— Що дивишся?
Нічого не відповівши, Юкі брязнула трубкою.
Про всяк випадок я погортав телефонний довідник Токіо в пошуках людей з іменем "Юмійосі". Неймовірна річ, але і в столиці проживало двоє людей із таким іменем. Одна людина писала своє ім'я ієрогліфами, а інша — власник фотоательє — катаканою[23]. Яких тільки імен нема на світі!
Після того я зателефонував у готель "Дельфін" і спитав, чи не міг би я поговорити з Юмійосі-сан. Я особливо ні на що не сподівався, але мене таки з'єднали. "Привіт!.." — сказав я. Вона мене пам'ятала. Отже, мене ще не списано.
— Я зараз працюю, — відповіла тихим голосом, коротко й сухо. — Пізніше подзвоню.
— Гаразд. Хай буде пізніше, — погодився я.
Очікуючи дзвінка від Юмійосі, я зателефонував додому Ґотанді й на його автовідповідачеві залишив повідомлення, що я терміново відлітаю відпочивати на Гаваї.
Очевидно, Ґотанда був дома, бо негайно передзвонив.
— От і добре! Я тобі просто заздрю, — сказав він. — Зміниш обстановку, відволічешся. Я також поїхав би, якби міг…
— А що тобі перешкоджає? — спитав я.
— Та, розумієш, не все так просто… Я заборгував своїй конторі. На всю оту метушню — одруження, розлучення й таке інше — чимало грошей позичив. І, як я вже тобі казав, через те залишився без гроша в кишені. Щоб вилізти із цих боргів, працюю до сьомого поту. Знімаюся навіть у рекламі, від якої з душі верне. Абсолютно дивна ситуація. Списую витрат стільки, скільки хочеться, а от віддати борги не можу. Із кожним днем світ стає щораз складнішим. Я навіть не знаю, бідний я чи багатий. Товарів усюди хоч греблю гати, а того, чого хочеш, нема. Грошей можеш витратити скільки завгодно, але тільки не на те, що тобі до вподоби. Красуню можеш купити, й то не одну, але та, яка мила твоєму серцю, недосяжна. Дивне життя!
— І багато ти заборгував?
— Та чимало, — відповів я[24]. — Кажу "чимало", а насправді навіть як зацікавлена особа не знаю, скільки грошей віддав, а скільки ще винен. Знаєш, я не хвалюсь — я можу все, на що здатна пересічна людина, і навіть більше. А от вести облік грошей мені не до снаги. Від самого погляду на ряди цифр у бухгалтерських книгах здригаюся. Очі самі відвертаються. Мої батьки — старомодні за своїми поглядами та звичками — привчили мене до цього. Мовляв, тільки люди низького ґатунку весь час говорять про гроші. Радили про гроші не думати, наполегливо працювати й жити відповідно до свого достатку. І ще казали не розмінюватися на дрібниці, а зосередити увагу на головній меті. Ти ж знаєш, дехто так вважає. Або принаймні тоді так вважав. Однак у наш час поняття "жити відповідно до свого достатку" втратило будь-який зміст. Усе страшно заплуталося. Головна мета загубилась, а залишилася дрібниця — моя безпорадність перед цифрами. Гіршого не придумаєш. Як складуться далі мої фінансові справи — навіть собі не уявляю. У бухгалтерії намагалися мені докладно пояснити. Але, на жаль, я нічого не второпав. За їхніми словами, одна сума пішла туди, інша — сюди. Ось стільки заборговано, ось стільки позичено, а ще ось стільки списано на витрати. Тут сам чорт ноги поламав би! Кажу їм — зробіть простіше. Та де там! Нічого до них не доходить. Тоді, кажу, хоч поясніть, скільки боргу залишилося. Відповідають — це просто. Мовляв, іще досить багато залишилося. Частину сплачено, а ось стільки ще залишилося. Тому працюй. І списуй якомога більше на представницькі витрати. От така нісенітниця! Відчуття мерзенне — ніби мене пожирає личинка "мурашиного лева". Слухай, я люблю роботу. Я нею не гребую. Але я проти того, щоб мною крутили, як собака хвостом. Іноді аж страх бере… Та годі, я знову заговорився. Пробач. Із тобою завжди в мене язик розв'язується…
— Та нічого. Я ж не проти, — сказав я.
— А втім, це ж не має до тебе ніякого відношення. Наступного разу поговоримо як слід, — сказав він. — Ну що ж, щасливої дороги! Бережись! Мені тебе не вистачатиме. Я все думав, що от викрою час — і нап'ємося з тобою коли-небудь…
— Та я на Гаваї їду! — сказав я, розсміявшись. — А це не те що якийсь там Берег Слонової Кістки. Через тиждень повернуся!
— Так, це правда… Як повернешся — подзвони, гаразд?
— Подзвоню, — пообіцяв я.
— Поки ти вилежуватимешся на пляжі Вайкікі, я відроблятиму борги в ролі зубного лікаря.
— Є різні способи жити на світі, — сказав я. — У кожної людини свій. Different strokes for different folks…[25]
— Гурт "Sly and the Family Stone"! — сказав Ґотанда, ляснувши пальцями. Коли розмовляєш із людиною свого покоління, то справді легко порозумітися.
Юмійосі зателефонувала мені десь близько десятої. Сказала, що оце прийшла з роботи й дзвонить із дому. Я раптом пригадав її будинок за сніговою завісою. Дуже простий будинок. Дуже прості сходи. Дуже прості двері. Пригадав її злегка нервову усмішку. Все це здалося мені страшенно близьким і рідним. Я заплющив очі й уявив собі, як у нічній темряві тихо кружляють міріади сніжинок. "Схоже на те, ніби закохався", — подумав я.
— Звідки ви дізнались, як мене звати? — спитала вона.
Я відповів, що від Юкі.
— Ніякої несправедливості я не вчинив. Хабарів не давав. Не підслуховував. І не випитував нікого побоями. Просто ввічливо спитав у дівчини, як тебе звати, і вона мені сказала.
Юмійосі на мить замовкла — наче засумнівалася в моїх словах.
— Як там вона? Ви її довезли додому без пригод?
— Без пригод, — відповів я. — Довіз додому й тепер іноді з нею зустрічаюся. Вона жива-здорова. Щоправда, трохи дивний підліток.
— А вона вам якраз до пари, — сказала Юмійосі безпристрасно. Ніби це був очевидний факт, знайомий усім людям. Скажімо, як те, що мавпа любить банани, а в пустелі Сахара нечасто випадають дощі.
— Слухай, чого ти приховувала від мене своє ім'я?