— Річ у тому, що ми хотіли б вас про дещо розпитати, — сказав Літератор. — Вибачте, але чи не могли б ви прийти з нами в дільницю?
— Розпитати? Про що? — поцікавився я.
— Про це ми поговоримо пізніше, — відповів він. — Оскільки під час такої розмови треба дотримуватися певних формальностей, скласти протокол і таке інше, то, якщо можна, ми хотіли б зустрітися з вами в офіційній обстановці.
— А переодягтися можна? — запитав я.
— Звичайно, — безбарвним голосом, з незмінно-байдужим виразом обличчя відповів Літератор. "Ґотанда зіграв би роль агента поліції набагато реальніше, набагато майстерніше", — раптом подумав я. Та що поробиш — така вона, ця реальність…
Поки я переодягався у найдальшій кімнаті, вони так і стояли на порозі при відкритих дверях. Я натягнув улюблені джинси, сірий светр, поверх светра одягнув твідовий піджак. Висушив волосся, причесався, запхав у кишені гаманець, записник і ключі, зачинив вікно, вимкнув газовий вентиль на кухні, загасив світло, перемкнув телефон на автовідповідач. І взувся в кеди "топ-сайдер". Непрошені гості пильно дивилися на це, як на щось дивовижне. Рибалка все ще стояв у дверях, просунувши одну ногу за поріг.
Автомобіль стояв трохи віддалік від входу в будинок — щоб не привертати до себе уваги. Звичайнісінький патрульний автомобіль, за кермом — поліцейський в уніформі. Першим у салон заліз Рибалка, потім — я, а за мною — Літератор. Усе це також відбувалось, як у фільмі. Літератор хряснув дверцятами, і серед повної мовчанки автомобіль рушив.
Дорога була забита, і патрульний автомобіль, не вмикаючи сирени, пересувався повільно. За комфортністю він не відрізнявся від таксі. Хіба що лічильника не було. Ми довше простоювали, ніж їхали, а тому водії сусідніх автомашин витріщалися на мою фізіономію. Ніхто в салоні не вимовляв ні слова. Схрестивши руки на грудях, Рибалка пильно вдивлявся вперед. Літератор поглядав за вікно з таким серйозним виглядом, ніби вправлявся у змалюванні краєвиду. "Цікаво, що вимальовується в його голові?" — подумав я. Напевне, щось похмуре, з використанням незрозумілих слів. "Весна як така нагрянула бурхливо й принесла з собою лиховісні зміни. Її поява розбурхала пристрасті безвісних людей, що тулилися в закутках міста, і безшумно викинула їх на купу безплідного сипучого піску".
Уявивши собі такий текст, я захотів геть-чисто його виправити. Бо що таке "весна як така"? Або що таке "безплідний сипучий пісок"? Та на півдорозі подібне редагування мені, звісно, обридло і я відмовився від нього. Вулиці Сібуя, як завжди, заполонили безголові школярі у своїй клоунській одежі. Ні "розбурханих пристрастей", ні "сипучого піску" не було видно.
У поліцейському відділенні мене відвели на другий поверх у кабінет дізнання. У невелику, завбільшки сім квадратних метрів кімнату з малюсіньким віконцем, з якого майже не пробивалося світло. Напевне, стіна сусідньої будівлі підступала до нього впритул. У кабінеті стояли стіл, два залізні конторські крісла і два додаткові табурети, вкриті полівеніловою плівкою. На стіні висів годинник — здавалось, примітивнішого не придумаєш. І більше — нічого. Нічогісінько. Ні настінного календаря, ні картини. Ні полиць для документів. Ні вази з квітами. Ні плакатів з гаслами. Ні чайного начиння. Тільки стіл, крісла, табурети й годинник. На столі — попільниця і стосик папок для справ. Зайшовши в кабінет, мої поводирі зняли плащі, поскладали на табурети, а мене посадили в залізне крісло. Рибалка вмостився по той бік стола, навпроти мене. Літератор стояв віддалік, раз по раз перегортаючи сторінки блокнота. Якийсь час ніхто не відкривав рота. Мовчав і я.
— До речі, що ви робили вчора ввечері? — витримавши паузу, почав Рибалка. Наскільки я пригадую, це вперше він заговорив.
"Вчора ввечері…" — подумав я. Що ж такого особливого я робив учора ввечері? Вчорашній вечір нічим не відрізнявся від позавчорашнього. А позавчорашній — від позапозавчорашнього. Як не прикро, але це факт. Якийсь час я мовчки думав. Бо щоб пригадати, потрібен час.
— Слухайте, — вів далі Рибалка і відкашлявся. — Якби я почав розводитися про закони, то це забрало б багато часу. А тому я питаю вас тільки про одну дуже просту річ. А саме — що ви робили від учорашнього вечора до сьогоднішнього ранку? Дуже просте запитання, чи не так? Якщо дасте відповідь, шкоди вам від цього не буде.
— Тому саме зараз я над цим і думаю, — відповів я.
— А що, як не подумаєте, то не згадаєте? Йдеться лише про вчорашній вечір. Я не питаю вас про серпень минулого року. Тут і думати нема про що, — наполягав Рибалка.
"Ось тому і не можу згадати", — збирався я відповісти, але стримався. Бо вони можуть не повірити, що в мене тимчасово відібрало пам'ять. І врешті-решт вважатимуть, що я несповна розуму.
— Я почекаю, — сказав Рибалка. — Я почекаю, а ви поволі згадуйте. — Він вийняв з кишені піджака пачку "Севен Старз" і прикурив одну сигарету від запальнички "Бік". — Ви курите?
— Ні, дякую, — відповів я. Як пише журнал "Брутус", для сучасного городянина курити — вже не модно. Однак ці двоє не зважали на такий заклик і курили з великою насолодою. Рибалка — "Севен Старз", Літератор — "Хоуп". Обидва виявилися затятими курцями, які ні на мить не розлучаються із сигаретами. Журнал "Брутус" вони ніколи не читали. Видно, не жили в дусі часу.
— Почекаємо п'ять хвилин, — сказав Літератор, як завжди, безвиразним, байдужим голосом. — А за цей час постарайтеся усе як слід пригадати. Де були і що робили вчора ввечері…
— Ти ж бачиш, це інтелігент! — обернувшись до Літератора, сказав Рибалка. — Я перевірив — він колись уже перебував під слідством. Відбитки пальців збереглися. За участь у студентських заворушеннях. За перешкоджання роботі адміністративних органів. Справу передавали в прокуратуру… До такого йому не звикати. Міцний горішок! Обізнаний із законами. Добре знає про права, гарантовані Конституцією. Ще трохи, і почне вимагати: "Покличте мого адвоката!".
— Але ж він з власної волі поїхав з нами. І ми ставимо йому дуже прості запитання, — ніби дивуючись, сказав Літератор Рибалці. — А, крім того, ніхто не збирається його арештовувати. Нічого не розумію. Нема підстави для виклику адвоката. Мені важко збагнути його хитромудрі міркування.