Та як тільки вода для спагеті почала закипати, знову пролунав телефонний дзвінок. Я погасив плитку, підійшов до телефону і взяв трубку.
— О, як давно ми не бачилися! — сказав Ґотанда. — Я такий радий тебе почути! Як поживаєш?
— Та нічого, сяк-так… — відповів я.
— Менеджер передав, що в тебе якась справа до мене. Невже хочеш з кимсь удвох розтинати жабу? — сказав він і радісно засміявся.
— Та ні, хотів у тебе дещо спитати. Знаю, що ти — зайнята людина, та все одно вирішив зателефонувати. Це може здатися трохи дивним, але…
— Слухай, ти зараз чимось зайнятий?
— Ні, нічим особливо. Трапився вільний час, от і взявся вечерю готувати.
— От і добре! А чи не піти нам разом кудись і там повечеряти? Я оце думав, з ким би перекусити. Самому їжа в рот не лізе…
— Та якось незручно. Ні сіло, ні впало подзвонив тобі…
— Нема чого церемонитися! Хочеш чи не хочеш, а як приходить певний час — живіт порожніє і доводиться його чимось напихати. Заради тебе я не збираюся силоміць об'їдатися. Просто перекусимо, вип'ємо й побалакаємо про минуле. Я вже давненько не бачився з колишніми товаришами. Якщо тобі тільки зручно — радо зустрівся б з тобою. Чи, може, тобі незручно?
— Таке питаєш. Це ж я маю до тебе справу, а не навпаки!
— Ну, то я зараз до тебе заїду. Де ти живеш?
Я сказав йому адресу.
— Ага, якщо так, то це недалеко від мене. Хвилин через двадцять під'їду. Приготуйся, щоб відразу вийти. Бо за живіт тягне, довго не витримаю.
Я погодився, поклав трубку й розгублено покрутив головою. "Побалакаємо про минуле"?
Я ніяк не розумів, про яке "минуле" можна говорити з Ґотандою. У шкільні роки я з ним особливо не дружив і не часто спілкувався. Його вважали блискучою окрасою класу, а мене, правду кажучи, — непомітним середнячком. Просто чудо, що він ще пам'ятає, як мене звати. То про яке "минуле" може бути мова? Про що мені з ним говорити? А все-таки добре, що він не гне кирпи.
Швидко поголившись, я надів сорочку з жовтогарячими смужками, поверх неї — твідовий піджак від Калвіна Кляйна. На шию пов'язав плетену краватку від Армані, яку мені колись на день народження подарувала подружка. Натягнув щойно випрані джинси і взувся у білісінькі тенісні кеди, куплені зовсім недавно. В моєму гардеробі це були найшикарніші речі. "От було б добре, якби мій співрозмовник належно оцінив увесь цей шик", — подумав я. Ні разу в житті я ще не вечеряв з кіноактором. І тому не уявляв собі, що в такому випадку слід одягати.
Він приїхав рівно через двадцять хвилин. Його шофер — років п'ятдесяти, надзвичайно ввічливий — подзвонив у двері й сказав, що пан Ґотанда чекає внизу. "Де особистий шофер — там і "мерседес"", — подумав я. Як я і сподівався, внизу стояв "мерседес". Надзвичайно великий, сріблястого кольору. Геть-чисто схожий на моторний човен. Скло таке, що всередині нічого не видно. Шофер з легким стуком відчинив дверцята, і я заліз усередину. Там був Ґотанда.
— Я так радий тебе бачити! — сказав він, привітно всміхаючись. Руки не простягнув — і мені від того полегшало.
— Давно-таки не бачилися, — відповів я.
Поверх звичайнісінького светра з клиноподібним вирізом на шиї на ньому була темно-синя вітронепроникна куртка й приношені оксамитові штани кремового кольору. На ногах — збляклі кросівки "асікс". Однак загалом його манера одягатися була бездоганною. Навіть простий одяг на ньому справляв приємне враження, наче витвір першокласного модельєра. З усміхом на губах він оглянув мене з ніг до голови.
— Шикарно одягаєшся! — сказав він. — Зі смаком!
— Спасибі, — відповів я.
— Як кінозірка! — додав він. Без іронії, просто пожартував. Я розсміявся, він також. Завдяки цьому ми обидва трохи розслабилися. Ґотанда окинув поглядом салон автомобіля. — Чудова машина, правда? Мені її дає кіностудія, коли треба. Разом з шофером. Так я уникаю аварій і не сідаю за кермо п'яним. Безпека передусім. І для студії, і для мене. Обидві сторони щасливі.
— Звичайно, — погодився я.
— Сам я на такій не їжджу. Мені до вподоби набагато менша.
— "Порше"? — спитав я.
— "Мазераті", — відповів він.
— Ну, а я люблю ще меншу, — сказав я.
— "Сівік"? — запитав він.
— "Субару", — відповів я.
— "Субару"… — повторив він і кивнув головою. — Колись і я на такій їздив. То була перша в моєму житті машина. Не студійна, а куплена за власні гроші. За гонорар, отриманий за роль у першому фільмі, я купив стареньку "субару". Вона мені страх як подобалася. Я на ній їздив до кіностудії. А в другому фільмі мені дали більшу роль. І відразу застерегли: "Як хочеш стати кінозіркою — на якійсь там "субарі" не смій їздити". Довелося замінити її на іншу. Такий от світ! А машина була чудова. Практична, дешева. "Субару" мені подобається.
— Мені також, — сказав я.
— Як ти гадаєш, чому я пересів на "мазераті"?
— Не знаю.
— Бо треба списати більше грошей на витрати! — пояснив він, насупивши брови так, ніби відкривав мені якусь таємницю. — Менеджер усе повторює: витрачай більше! Мовляв, я недостатньо використовую кошти. Ось тому я і придбав дорогу машину. Одна така купівля — і витрати підскочили вгору. Всі стали щасливі.
"Казна-що! — обурився я. — Невже не можна думати ні про що інше, крім витрат?".
— Їсти хочеться, аж шкура болить! — сказав Ґотанда і похитав головою. — Від товстого біфштекса не відмовився б. Складеш мені компанію?
Я відповів, що покладаюся на нього, і він сказав шоферу, куди їхати. Той мовчки кивнув, й автомобіль рушив з місця. Тоді Ґотанда, глянувши мені в очі, усміхнувся і сказав:
— Особисте запитання! Сам собі готуєш — отже, живеш одинаком, чи не так?
— Саме так, — відповів я. — Одружився, розлучився…
— Як і я, — сказав він. — Одружився, розлучився… А ти аліменти платиш?
— Ні, не плачу, — відповів я.
— Ніскільки?
Я похитав головою.
— Вона не бере.
— Щасливчик! — сказав він. І розсміявся: — Я також не плачу, але через одруження зовсім розорився. Про моє розлучення ти що-небудь знаєш?
— Ледь-ледь… — відповів я. Він промовчав.
Років чотири-п'ять тому Ґотанда одружився з популярною кіноактрисою, а через два з лишком роки розлучився. Всі ці його сімейні перипетії докладно, з усіх боків, описали тижневики, охочі до скандальної хроніки. Як завжди в таких випадках, не було ясно, котрі з них писали правду, а котрі — брехню. Та врешті-решт вийшло, начебто Ґотанда не зміг зжитися з родиною тієї актриси. Таке в житті часто буває. Напориста рідня дружини-кіноактриси прискіпливо стежила як за її особистими, так і громадськими справами. А Ґотанда, пестунчик долі від самого малку, був схильний до вільного, незалежного життя. Отож про якусь сімейну злагоду не могло бути й мови.