Так чи інакше, Ґотанда грав роль особи з підмоченою репутацією. Старався з усіх сил. Однак фільм виявився нікудишнім, а режисер — повною бездарністю. Половина діалогів звучала настільки примітивно, що вуха в'янули від їхнього слухання, а на диво беззмістовні сцени змінювали одна одну. Незрозуміло чому обличчя героїні раз по раз з'являлося крупним планом. А тому, намагаючись якнайкраще показати свою акторську майстерність, Ґотанда виділявся на сцені лише своїм зростом. Мені ставало жаль його щораз більше. Було просто боляче дивитися на нього. Та, якщо подумати, він здавна жив таким жалюгідним життям.
Була у фільмі одна сцена в ліжку. У неділю вранці, коли Ґотанда спить у своєму ліжку з жінкою, героїня-старшокласниця приносить йому саморобне печиво чи щось у тому ж роді. Ого, все відбувається так, як я передбачав! Ґотанда, як я і сподівався, в ліжку ніжний та люб'язний. Вельми вправний у сексі. Його пахва, мабуть, аж спітніла від пристрасті. Волосся чуттєво сплуталося. Ось він гладить рукою її оголену спину. Кінокамера плавно змінює ракурс і висвічує її обличчя.
Дежавю… Я затамував подих.
Це була Кікі. Я відчув, як моя спина примерзла до спинки крісла. Десь позаду з гуркотом покотилася по підлозі порожня пляшка. Кікі. Та сама, яку побачив у тому темному коридорі… Ось тепер вона справді-таки в ліжку з Ґотандою.
"Все з'єдналося", — подумав я.
* * *
Кікі з'явилася тільки в цій сцені. Вона спить з Ґотандою в неділю вранці. От і все. У суботу ввечері Ґотанда десь напився до чортиків, підхопив її і привіз до себе додому. Зранку ще раз з нею віддається любощам. І саме тоді приходить його учениця, головна героїня. Як на біду, він забув замкнути двері. Німа сцена. Кікі проказує лише одну фразу: "Що сталося?" Проказує тоді, коли шокована таким видовищем учениця вже побігла геть, а Ґотанда завмер у розгубленні. Проказує зовсім бездарну фразу, на яку тільки спромоглася.
— Що сталося?
Я не встиг упевнитися, що цей голос справді належить їй. Бо не пам'ятав його настільки точно, а, крім того, акустика залу була препогана. Зате її тіло пригадав якнайдокладніше. Спина, шия, пругкі груди — все це, по-моєму, належало Кікі. Закам'янівши у кріслі, я невідривно стежив за Кікі на екрані. Ця сцена тривала хвилин п'ять-шість, не більше. В обіймах Ґотанди, в полоні його любовних пестощів, вона задоволено заплющила очі й ледь-ледь ворушила губами. Злегка зітхала. Грала чи ні — незрозуміло. Мабуть, грала. Адже це кіно! Однак я зовсім не сприймав того, що Кікі може зіграти таку роль. Через те я розгубився. Якщо це не гра — то, виходить, вона п'яніє від обіймів Ґотанди, а якщо таки гра — то пропадає сенс існування Кікі в моєму житті. Ні, вона не повинна грати. У всякому разі, я дико ревнував її до фільму.
Спочатку до плавального басейну, тепер до кінофільму. Я починаю ревнувати до будь-чого на світі. Цікаво, це — хороша прикмета чи ні?
Так от: героїня-школярка відчиняє двері. І стає свідком того, як голі Ґотанда й Кікі пристрасно обіймаються. Школярка тамує подих. Заплющує очі. І втікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: "Що сталося?" Розгублений Ґотанда крупним планом. Затемнення.
У фільмі Кікі більше не з'являлася. Втративши цікавість до сюжету, я вдивлявся в екран, але Кікі ні разу більше не показувалася. Десь вона познайомилася з Ґотандою, переспала з ним, брала участь в одній-однісінькій сцені з його життя — і зникла. Така їй випала роль. Так само вона повелася зі мною. Раптом з'явилася, побула трохи зі мною і щезла навіки.
Кіно скінчилося, у залі спалахнуло світло. Заграла музика. А я все сидів, мов закам'янілий, і не міг відірвати погляду від білого екрану. "Невже це правда?" — подумав я. Фільм закінчився і залишив по собі враження чогось зовсім нереального. Чого це Кікі виринула раптом у кіно? Тим паче з Ґотандою. Якась дурниця та й тільки. Напевне, я в чомусь помилився. Сталося порушення в електричному колі — хтось дроти не так з'єднав. Перетнулася уява з реальністю — і настав безлад. Бо як інакше це пояснити?
Вийшовши з кінотеатру, я довго блукав навколишніми вулицями. І все думав про Кікі. "Що сталося?" — шептав мені на вухо її голос.
Що сталося?
Все-таки це була Кікі. Нема сумніву. Коли я її обіймав, вона так само заплющувала очі, так само ворушила губами і так само зітхала. Це не гра. І водночас це — кіно…
Я нічого не розумів.
Минав час, а я дедалі більше не довіряв своїй пам'яті. Невже все це мені привиділося?
Через півтори години я ще раз зайшов у той самий кінотеатр. І ще раз від самого початку подивився "Нерозділене кохання". У неділю вранці Ґотанда обіймає жінку. Видніє її спина. Кінокамера змінює ракурс. Її обличчя. Це Кікі. Абсолютно точно. Заходить героїня-школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: "Що сталося?" Затемнення.
Все повторилося так само.
Фільм скінчився, а я все одно нічому не повірив. "Може, сталася якась помилка?" — подумав я. Чому Кікі спала з Ґотандою?
Наступного дня я знову подався до того кінотеатру. І, закам'янівши у кріслі, ще раз переглянув "Нерозділене кохання". З нетерпінням ждав тієї сцени. Нарешті вона почалася. Недільний ранок, Ґотанда обіймає жінку. Видно її спину. Кінокамера змінює ракурс, видно жіноче обличчя. Це Кікі. Нема сумніву. Заходить школярка. Тамує подих. Заплющує очі. Тікає. Ґотанда приголомшений. Кікі проказує: "Що сталося?"
У темряві кінозалу я зітхнув.
О'кей! Це — реальність. Нема сумніву. Все з'єднано.
15
Занурившись у крісло кінотеатру, я зчепив пальці обох рук перед носом і вже вкотре поставив собі запитання: "Ну, то що тепер робити?"
Вічне запитання. Однак саме зараз мені треба спокійно все обдумати й відповісти на нього. Загалом, навести порядок у голові.
І передусім — усунути плутанину у з'єднаннях.
Щось, напевне, розладналося. В цьому нема сумніву. Кікі, я та Ґотанда — всі ми попарно одне з одним пов'язані. Як це сталося — навіть не здогадуюся. Однак факт залишається фактом — ми попарно пов'язані. Усе це треба розплутати. Відновити реальність і через неї — себе самого… А що, коли це не плутанина у старих з'єднаннях, а поява зовсім нової лінії зв'язку, незалежної від колишньої схеми? В усякому разі, нічого іншого не залишається, як простежити її від початку до кінця. Якомога обережніше — щоб її не обірвати. Бо тільки так можна за щось зачепитися. Так чи інакше, треба рухатися. Не зупинятися. І танцювати далі. Танцювати так майстерно, щоб усі задивлялися.