— Не бійся. Нема чого боятися, — сказав я їй, хоча насправді переконував самого себе.
— Що робити? — запитала Юмійосі.
— Спробуймо піти далі вдвох, — сказав я. — Я повернувся в цей готель, щоб зустрітися з вами двома. З тобою і з тим, що перебуває у глибині цієї темряви. І там чекає на мене.
— З тим, що жив у тій кімнаті?
— Так, саме з ним.
— Та мені страшно. Справді дуже страшно, — сказала Юмійосі. Її голос тремтів і надривався. Що ж у цьому дивного? Мене самого не покидав страх.
Я поцілував її у вічі.
— Не бійся. Тепер я з тобою. Тримаймося міцно за руки. І все буде гаразд. Хоч би що сталося — не відпускай моєї руки. Притулися до мене.
Я повернувся в номер, добув із сумки заздалегідь приготований ліхтарик та запальничку "Бік" і запхав їх у кишеню куртки. Потім повільно розчинив двері і, взявши Юмійосі за руку, вийшов у коридор.
— У якій бік підемо? — спитала вона.
— Праворуч, — відповів я. — Завжди праворуч. Так заведено.
Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я рушив коридором. Як і минулого разу, відчував, що це — не сучасний "DOLPHIN HOTEL". Відчував, що ми йдемо коридором набагато старішої будівлі. Із протертими червоними килимами, із прогнутою то тут, то там підлогою. Із фатальними, як на старечій шкірі, плямами на потинькованих стінах. "Старий готель "Дельфін"?" — подумав я. Не зовсім. Та було в ньому щось подібне до нього. Щось дельфіноготельне… Я пройшов трохи вперед — і, як минулого разу, коридор звернув праворуч. Я й собі повернув туди. Та, на відміну від попереднього випадку, я чогось не побачив. Світла спереду. Прочинених дверей, із яких пробивалося б слабке мерехтіння свічки. Для певності висновку я погасив ліхтарик. Те саме. Ніякого світла. Суцільна темрява, що, як підступні води потопу, облягала нас без жодного звуку.
Юмійосі міцно стискала мою руку.
— Світла не видно, — сказав я. Зовсім не своїм голосом — так страшно пересохло горло. — Із тих дверей видніло колись світло.
— Так само я його там бачила.
На повороті я зупинивсь і задумався. Невже щось сталось із Чоловіком-Вівцею? Чи, може, він спить? Е ні, такого не буває. При ньому завжди горить світло. Як маяк. Це його робота. Навіть засинаючи, світла він не гасить. Не має права… Мене охопило неприємне передчуття.
— Слухайте, повернімося назад, — сказала Юмійосі. — Надто темно. Повернімося й почекаймо наступної нагоди. Так буде краще. Не треба випробовувати долі.
Її застереження здавалося логічним. Тут справді було надто темно. І от-от могло статися щось неприємне. А проте я не повертався назад.
— Е ні, я хвилююся. Хочу піти вперед й перевірити, чи чогось не сталося. Можливо, я йому потрібний. А тому він знову підключив нас до цього світу. — І я знову запалив ліхтарик. Тонкий жовтий промінь вмить прорізав темряву. — Ходімо. Тримаймося за руки. Ти мені потрібна, а я — тобі. Турбуватися нема чого. Ми залишаємося. Більше нікуди не підемо. Та обов'язково сюди повернемося. Не бійся, все буде добре…
Поволі, крок за кроком, ми пішли вперед. У темряві плив легкий запах її шампуню, що солодко заколисував мої напружені нерви. Я тримав її долоню — маленьку, теплу, тверду. Ми почувалися в темряві пов'язаними одне з одним.
Кімната Чоловіка-Вівці знайшлася відразу. Бо тільки в ній двері були прочинені, а крізь їхню щілину просочувалося холодне затхле повітря. Я легко постукав. Як і того разу, цей стукіт прокотився коридором неприродно дзвінкою луною. Так, ніби у велетенському вусі хтось ударив по велетенському підсилювальному органі. Я постукав тричі й почекав. Минуло секунд двадцять-тридцять. Ніякої відповіді. Що сталось із Чоловіком-Вівцею? Може, помер? Правду кажучи, й минулого разу він мав страшно втомлений і постарілий вигляд. Тож не було б дивно, якби помер. Він жив дуже довго. Та роки давалися взнаки. І він колись мав умерти. Від такої думки я раптом занепокоївся. Якщо його не стало, то хто ж мене пов'язуватиме із цим світом? Хто мене тепер підключатиме?
Я відчинив двері, потягнув за собою Юмійосі й, зайшовши всередину, освітив ліхтариком підлогу. В кімнаті я застав у такому самому стані, як і минулого разу, купи старих книжок на підлозі, маленький стіл, на ньому тарілка замість свічника, а в ній недогарок завдовжки сантиметрів п'ять. Я добув із кишені запальничку, запалив свічку й загасив ліхтарик.
Чоловіка-Вівці ніде в кімнаті не було.
"Куди він дівся?" — думав я.
— А все-таки хто тут був? — спитала Юмійосі.
— Чоловік-Вівця, — відповів я. — Той, хто всім світом управляє. Тут — головний вузол, де він з'єднує мене з усім на світі. Своєрідний комутатор. В овечій шкурі, він живе тут із прадавніх часів. Це його житло. Він тут ховається.
— Від чого?
— Від чого ховається? Від війни, від цивілізації, від закону, від системи… Від усього, що йому чуже.
— Та він зник?
Я кивнув. І на стіні загойдалася велика тінь.
— Так, зник. Але чому? Хоча й не мав би зникати.
Мені здавалося, ніби я стою на краю Землі — як це уявляли собі стародавні люди. На краю, з якого все котилося водоспадом на саме дно пекла. Ми вдвох стоїмо над прірвою. Перед нами нічого нема. Тільки чорне ніщо. Холод у кімнаті, здавалося, проймав до самих кісток. І тільки долоні ледь-ледь нас зігрівали.
— Можливо, він уже помер, — сказав я.
— Не треба думати про погане в темряві, — сказала Юмійосі. — Думайте про щось світліше. Може, він вийшов щось купити? Може, в нього запас свічок вичерпався?
— А може, він пішов забрати назад сплачені податки з доходу? — сказав я. І ліхтариком освітив її обличчя. Вона ледь-ледь усміхалась. Я загасив ліхтарик і в тьмяному мерехтінні свічки пригорнув її до себе. — Слухай, у вихідні поїдемо вдвох куди-небудь за місто, га?
— Ну звичайно, — погодилася вона.
— Я переправлю сюди свою "Субару". Вона вживана, старого випуску, але добра автомашина. Я одного разу їздив на "Мазераті", але, чесно кажучи, "Субару" набагато краща.
— Звичайно.
— Вона в мене з кондиціонером і зі стереомагнітофоном.
— Нічого більше й не треба.
— Не треба, — підтвердив я. — Ми на ній поїдемо куди заманеться. Я хочу проїхатися з тобою по різних містах.
— Гарна думка.
Обнявшись, ми трохи постояли. Потім відпустили одне одного, і я знову засвітив ліхтарик. Вона нагнулась і підняла з підлоги тонку книжку. Брошуру під назвою "Дослідження з питань поліпшення породи йоркширських овець". Обкладинка поруділа, вкрилася шаром пилу, схожим на молочну плівку.