— Не звертайте уваги, — повторює він. — Я хочу спати лише із дружиною.
Він бере її руку і кладе на свій прутень. Вона його масажує. Прутень, збуджений під водою, — як корал. Юмійосі в захваті тамує подих.
— Усе в порядку, — каже їй Ґотанда. — Бо я хочу спати лише із дружиною.
Химерне видиво басейну.
Бридня. Однак я не міг вигнати це видиво з голови. Щоразу, коли я розмовляв по телефону з Юмійосі, воно дедалі більше мене мучило. Ставало складнішим, поповнювалося різноманітними персонажами. З'явилися Кікі, Мей та Юкі… Ось пальці Ґотанди повзуть по спині Юмійосі — і вона перетворюється на Кікі…
— А ви знаєте, я дуже проста й нічим непримітна людина, — сказала одного дня Юмійосі. Того вечора вона перебувала в похмурому настрої. — Від інших відрізняюся хіба що рідкісним іменем. І більше нічим. День за днем тільки й марную життя за конторкою в готелі… Більше мені не дзвоніть. Я не варта того, щоб витрачати гроші на міжміські телефонні розмови.
— Але ж ти любиш свою роботу в готелі?
— Так, люблю. Сама робота мене не обтяжує. Однак іноді здається, що готель проковтне мене всю… Іноді. І тоді я запитую себе: що зі мною? Все одно, що мене нема. Готель є, а мене нема. Не видно мене. Загубилася…
— А чи не занадто серйозно ти переймаєшся готелем? — сказав я. — Готель — це готель, а ти — це ти. Я часто думаю про тебе, іноді — про готель. Але ніколи не думаю про вас як про щось ціле. Ти — це ти, готель — це готель.
— Та я це знаю… Але іноді все переплутується. Зникає межа між нами. І саме моє існування — почуття, особисте життя, — розчинившись, зникає в космосі на ім'я "готель".
— А втім, так буває з усіма. Всі десь у чомусь розчиняються — так, що й межі не видно. Так не лише з тобою відбувається. І я такий, — сказав я.
— Та ні, ви зовсім не такий! — заперечила вона.
— Нехай буде по-твоєму. Зовсім не такий, — погодився я. — Та добре розумію, як ти почуваєшся. Ти мені подобаєшся. Щось у тобі мене приваблює.
Юмійосі надовго замовкла. Занурилася в тишу телефонної трубки.
— А знаєте, я дуже боюся тієї темряви, — сказала вона. — Здається, ніби от-от це знову повториться…
Я почув, як Юмійосі розплакалася. Спочатку я навіть не зрозумів, що це таке. Та, як не крути, це були схлипування.
— Слухай, Юмійосі, — проказав я. — Що сталося? З тобою все гаразд?
— Та, мабуть… Просто плачу. Хіба не можна?
— Та ні, чому не можна… Просто я переживаю за тебе.
— Слухайте, помовчіть трохи, добре?
Я слухняно замовк. Поки я мовчав, Юмійосі ще трохи поплакала, а потім поклала трубку.
Сьомого травня зателефонувала Юкі.
— Я повернулася! — повідомила вона. — Може, зараз кудись з'їздимо?
Я сів у "Мазераті" і поїхав по Юкі на Акасаку. Побачивши таку автомашину, вона насупилася.
— Звідки у вас ця автомашина?
— Тільки не подумай, що я її вкрав. Якось їду я, їду — і раптом потрапляю в озеро. Я рятуюся, автомашина тоне. Виходить із води Фея Озера — викапана Ізабелль Аджані — й питає: "Що ти оце в озеро спустив? Золоту "Мазераті" чи срібну "БМВ"?" А я відповідаю: "Та ні, жодну з них, а мідну стару "Субару"". І тоді…
— Та припиніть ваші дурні жарти! — суворо обірвала мене Юкі. — Я вас серйозно питаю. Все-таки звідки ви її взяли?
— Із другом тимчасово обмінялися, — сказав я. — Закортіло йому на "Субару" поїздити. От і дав. Навіщо — це вже йому судити.
— Із другом?
— Ага. Ти, може, й не віриш, але й у мене є один друг.
Юкі вмостилася на передньому сидінні, обвела навколо очима. І знову нахмурилася.
— Дивна автомашина, — сказала вона, наче випльовуючи слова. — Якась дурість!
— До речі, її господар подібним чином про неї висловився, — сказав я. — Тільки трохи іншими словами.
Вона мовчала.
Я сів за кермо й погнав автомобіль до узбережжя Сьонан. Дорогою Юкі не проронила жодного слова. Я ввімкнув на тихо касету гурту "Steely Dan" і зосередився на їзді. Погода видалася славна. На мені була барвиста гавайська сорочка і темні окуляри. На Юкі — легкі бавовняні штани й рожева теніска, яка надзвичайно добре гармоніювала з її засмаглою шкірою. Було враження, ніби ми знову на Гаваях. Якийсь час дорогу нам заступала вантажівка зі свиньми. Крізь щілини в дерев'яній клітці їхні червоні очі впивалися в нашу "Мазераті". "Напевне, свині не помічають різниці між "Мазераті" та "Субару"", — подумав я. Вони не знають, що таке дискримінація. Так само не знають жирафи. І морські вугри.
— Ну, то як тобі Гаваї? — спитав я.
Вона здвигнула плечима.
— З мамою помирилася?
Вона знову здвигнула плечима.
— Освоїлася із серфінгом?
Вона ще раз здвигнула плечима.
— А ти маєш надзвичайно гарний вигляд. Засмага надає тобі небаченої привабливості. Ти — як Фея "Café au lait"[54]. Тобі дуже личили б крильця на спині та ложечка на плечі. Якби ти стала на бік "Café au lait", то з вами не могли б зрівнятися "мокко", бразильська, колумбійська, "Кіліманджаро" — усі разом. Усі люди на світі пили б тільки "Café au lait". Фея "Café au lait" зачарувала б увесь світ. От наскільки чарівна твоя засмага!
Я вважав, що з усіх сил розсипаюсь у щирих похвалах, та дарма — Юкі тільки здвигувала плечима. А може, я домігся чогось зовсім протилежного? Невже моя щирість викривлена і спотворена?
— У тебе місячне чи що?
Юкі здвигнула плечима.
Я зробив те саме.
— Хочу додому, — сказала вона. — Розвертайтеся, їдьмо назад.
— Ми ж на швидкісному шосе. Навіть Нікі Лауда[55] не зумів би тут розвернутися.
— Тоді де-небудь звертайте вбік.
Я глянув на Юкі. Насправді вона мала вимучений вигляд. Безживні очі, застиглий погляд. Її обличчя, якби не засмага, напевне, зблідло б.
— Може, краще нам десь зупинитися, щоб ти перепочила? — спитав я.
— Та ні, не треба мені ніякого перепочинку. Я хочу якнайшвидше повернутися до Токіо, — відповіла Юкі.
На в'їзді до Йокогами я з'їхав з автостради і повернув назад до Токіо. Юкі захотіла побути надворі, а тому я залишив "Мазераті" на автостоянці недалеко від її дому й ми посідали на лавочку біля храму Ноґі.
— Вибачте, — на диво щиро сказала Юкі. — Але мені стало дуже погано. Настільки, що я не могла витримати. Та говорити про це не хотіла, а тому терпіла до останку.