Танго

Сторінка 78 з 81

Білик Іван

— Так, це той самий, що приніс тоді матеріал. Він назвався секретарем радянського посольства. Я навіть не вважав за необхідне перевірити факти, бо він приїхав до редакції на лімузині з дипломатичним номером і червоним прапорцем.

Сергій Ряжанка повільно попростував поміж столиками до Матвія, ще повільніше взяв його за петельки, звів на ноги — і раптом з усього маху затопив йому кулаком межи очі, аж рука отерпла.

Буено з Абаджієвим метнулися туди, вхопили Сергія попід пахви й вивели в сіни. Матвій, крекчучи й розтираючи заюшене обличчя, мовчки й діловито підводився з підлоги. Сергій тремтів усім тілом.

— Мучачо, — прохрипів він, — ти можеш упіймати таксі?

— Навіщо вам, сеньйоре начальник?

Сергієві перехопило подих:

— Віддати один старий борг…

Таксі, яке привезло їх сюди, стояло поряд, але Абаджієв подумав, що в такому стані людина може легко зробитись убійником, через те й сказав:

— Чоловіче добрий, ми спочатку обіцяли відвезти до редакції сеньйора Гевареса. Ми відірвали його од важливої роботи… — Події набирали занадто динамічного характеру, а лікар таки дуже добре знав оцього Гевареса як несусвітнього ласуна до всіляких сенсацій.

Коли редактора зсадили, Абаджієв запропонував Сергієві повезти його до себе додому.

— По вас сьогодні вранці приходила поліція! — прошепотів на вухо.

Але Сергій байдуже відповів:

— Я поїду в готель. — Тоді глянув лікареві у вічі й чемно проказав: — Хочу, сеньйоре, попрохати вас про одну послугу…

Обоє аж очі вирячили: ця людина вперше зверталася до них із проханням! Абаджієв послужливо озвався:

— Так?

— Щоб ви нарешті відчепилися од мене. Мене просто жолобить, коли хтось намагається надавати мені допомогу.

Він нахилився, виліз із таксі й стомленою ходою почовгав у протилежному від готелю напрямку. Незабаром його зсутулена постать зникла за щільною завісою дощу.

* * *

Левонтій Горбатюк усе життя те й робив, що тремтів за власну шкуру. Таке вже воно вдалося, життя, й Левко був твердо переконаний у цьому. Бувши малим — дрижав перед батьковим замашним батогом, що таки часто гуляв по його литках. Підріс — почав дрижати, щоб не викрили на заводі, бо жив під чужим прізвищем (своє залишив там, за Уралом, куди його батька разом з усією родиною вислали як злісного класового ворога під час колективізації). Потім дрижав, що не візьмуть до Червоної Армії, а коли таки взяли, теж тремтів, бо саме почалася війна з Фінляндією. Восени сорок першого аж зубами від страху клацав, потрапивши в оточення, та коли товариші з його батальйону заходились із боєм продиратися крізь лінію фронту до своїх, — так колотився, що аж сухе листя шаруділо, бо прикидав себе лісовим сміттям, ховаючись від побратимів по зброї. У полоні над усе боявся, що німці дізнаються про його сержантські петлиці, а коли й це минулося — почалось інше: жах перед голодною смертю в таборі для військовополонених. Сорок п'ятого уникав потрапити на очі тим, з ким сидів за колючим дротом, бо не одного радянського патріота видав табірній охороні, заробляючи зайвий кавалок чорного, мов земля, хліба. Потому аж уві сні сіпався, щоб не потрапити до списків репатріаційної комісії. Далі боявся опинитись на жахливих уранових рудниках у Катанзі, куди вербували "переміщених", а коли опинився в Америці, почав боятися, що ось-ось викинуть звідси, як людину без певного заняття й пашпорта.

Пізніше, несподівано на гроші щедрого земляка ставши студентом, місяць чи два хапався за серце від однієї думки про те, що доведеться зустрічатися з професорами, а він не знав до пуття, що таке гіпотенуза. Коли ж і цього щасливо уникнуто — залишив Сполучені Штати й став до роботи в старого Мільха — знову почав дрижати: за своє заступницьке крісло і — ще дужче — від думки, що хтось перехопить у нього з-під носа директорову доньку.

Позаторік у його життя (і, що найприкріше, — з його ж власної вини) вдерся Сергій Ряжанка. Незабаром Левонтій Горбатюк збагнув свою помилку, та було вже пізно. Сергій раптом опинився в центрі уваги: якщо говорили й не про нього, то обов'язково про щось таке, що безпосередньо стосувалося Ряжанки. Попри тугодумство й неспостережливість Горбатюк відчував і ставлення до Сергія з боку директора, й ту разючу зміну, що відбувалась у Стефанії, хоч конкретно нічого й не знав.

Вирядивши Сергія в першу експедицію, Левонтій полегшено відітхнув: нарешті спекався вариводи. Та раптом знову, наче сніг на голову, — недужий Сергій у Мільховій хаті… Й Левко дрижав, мов у лихоманці, аж доки не стався отой вибух на інтимній вечері. Горбатюк по-справжньому зрадів лише наступного дня, добре виспавшись і вихиливши на похмілля зо два літри лимонного соку. А-а, так це ж саме той момент, якого він сподівався довгі роки! Про оті страшні слова Стефанії він намагався не думати, їх він зоп’яну не дуже й уторопав тоді, та вони, власне, не мають і вирішального значення. Головне в іншому: Стефанії тепер нікуди звертати, рано чи пізно дістанеться йому.

На те воно й вийшло. І вже, мабуть, Левонтій Горбатюк потроху почав би й одвикати від триклятого дрижання, яке проймало його все життя, коли б знову не отака халепа… Щоправда, крім усього іншого, Левка непокоїла і поведінка Стефанії. Вона трималася зовсім не так, як можна було сподіватись після вечері. Ні гонор, ні зневага не зникли, не з явилося й кохання або хоча вдячність. Але, по-перше, всього він знати не міг, по-друге, не дуже й прагнув до цього, а по-третє, то все — дурниці. Усі жінки однакові, й світ од цього й досі не завалився. Головне — вона в його руках, а разом з нею — й усі гроші старого. А старий же таки вріже коли-небудь дуба…

Так, усе було 6 добре, про краще Левонтій і не мріяв. Та знову перебаранчив отой недоумкуватий Ряжанка. Яких завгодно коників міг сподіватись від нього Левко, але що той знищить документацію дворічних пошуків — і не припускав. У Ряжанки, мабуть-таки, ліва нога не знає, куди ступатиме права, сам чорт не вгада, яке колінце викине цей пришелепуватий наступної миті. Левко тепер проклинає себе й за те, що запропонував старому саме Сергія, й за оту Матвієву вигадку з "військовим злочинцем", що тепер усім вилазить боком. Хіба ж знай, що так обернеться?