— Кажу, люди сміються. Бубонять — от медвідь у тебе квартирант! Отак поколошкав Домну-христоску — з хижі ке виходить. Нахваляласи перестріти й рогачем очі вицюпити. То ви, пане, може, й не знаєте, що то за люди, так най я вам повідаю. То лайдаки. Їх у нас "христосиками" називають. А вони — ніц! Кажуть, ми — божі діти. А тамті божі діти — їден гріх, най пан біг боронить. Живуть пацями… То штунди такі. І мій тесть — штунда, але не з тамтих. Він якось не так прозиваєть си… Забув як. А тамті — збирають си на Висілках проти неділі й співають пісень. А як усіх переспівають, гасять свічки й теє… Бігме, вже самі знаєте, що далі!..
Микола Чіп голосно зареготав. Потім попихкав люлькою й заходився доказувати.
— А тоді в них знаходяться діти. Аби-сте знали, як вони їх називають! "Божі діти"! Чи таке бачили? Ні, пане, ви-сте такого не бачили!
Ряжанка без особливої цікавості запитав:
— А хіба ж у них родин немає?
— То чо? В кого нема, а в кого є.
Він здогадався, про що питає квартирант.
— А коли знаходитьси своя дитина, вони гудять її й не шанують. То, кажуть, діти гріха. Отакі люди, пане, аби-сте знали. А "божих дітей" люблять і шанують, най си вони їм преч сказять, копиляки. А спитай у Домни, чия в неї дочка росте, так вона й сама не знає. Скаже — темно було, не роздивила-м си.
Микола Чіп знову залився реготом. А Сергій раптом спитав:
— А давно ваше село стоїть?
— Мала Українка? Та вже давненько. Ще як нянько сюди переїхали. Мабуть, літ із шістдесят буде. Казали нянько, тут п'єть хиж стояло: їхня, дідова Гомонова та ще три. А тоді вже почали з'їжджатися і з Аргентіни, і з Бразілії. Отак і жиємо тепер.
— Крім українців, більше нікого тут немає?
— Але де? І поляки є, й чехи, і болгари. Всіх потроху.
— А відтоді вже більше ніхто не приїздив з іммігрантів?
— Ні, більше ніхто. Тамті, що після Гітлера повтікали, так усі хто у столиці, хто на рудниках. Срібло копають. А сюди ні. Далеко. Коби-сте знали — до млина три дні, а то й п'єть їхати. Мо', ніхто про нас і не відає.
— І власті?
— То чо? Шандарі бувають, Подушне збирати, то ще чо; а це вже скупщиків чекаємо. Збіжжя скуповують у нас.
Микола Чіп надовго замовк. Коли б не люлька, яка шкварчала в нього в зубах, можна було б подумати, що заснув.
— А як же млин?
Чіп тяжко зітхнув. Певно, млин був його найзаповітнішою мрією. У голосі забриніла образа:
— Не вірите про млин…
Ряжанка засміявся:
— Та я не про млин. Я про сорочку.
Чіп помацав рукою латану вишиванку з пацьорками, знову зітхнув, попрощався й почовгав до хати. І вже з порога нагадав:
— Як лягатимете, не забудьте двері на гак защепнути!
Сергій не відповів. У цю мить він дуже шкодував, що поряд немає брата Даниїла. Вони вдвох роблять таки одне й те саме. Дарма, що по-різному. Брат Даниїл убиває страхом людські душі, а він, Сергій Ряжанка, знищить їхні тіла. Мабуть, старий штунда має рацію. Як він сказав? Агамемнон… Армагеддон! Так, армагеддон! Саме армагеддон потрібен, щоб змести з лиця землі все сміття. А й до бісового ж батька його розвелося!
Колись, ще маленькому, Сергієві бабуся розповідала, що на світі був потоп. Розлився Дніпро — й геть усе затопив: і села, й міста, й ліс, і клуню, й навіть отой найвищий явір у їхньому городі. Скрізь, куди не глянь, — вода. Це господь зробив потоп, через те що люди стали дуже грішними. Врятувався тільки один дід з чудернацьким іменем Ной. Зробив собі великий корабель, який називався ковчегом. На кораблі розмістилися Ноєві сини й дочки, а ще всякої тварі по парі: й коні, й воли, й корови, й собаки, й кури, й ведмеді, і навіть мухи та гадюки. А ще там було сім пар чистих і сім пар нечистих. Що то за "чисті" й "нечисті" — бабуся достеменно не знала.
У дитинстві ця казка справила на нього велике враження. А коли виріс, то зрозумів, що все це — вигадка: хтось набрехав бабусі, а бабуся — йому. Але якщо добре вдуматись, то нема приповідки без правди. Як це казав брат Даниїл? Ага: в біблії — пророцтво. А що? Може, він і має рацію… Людство періодично загрузає в гріхах.
Так що ж тоді? Виходить, армагеддон уже бував. Хіба ж усесвітній потоп — не той самий армагеддон? Усе ж пішло прахом, бо світ загнив, засмердівся. Армагеддон — то свого роду дезинфекція. Коли на нозі гангрена, ногу втинають.
Сергій раптом засовавсь, і хмиз під ним затріщав. Думка увірвалась.
Розділ 10
Роботи велися вже кілометрів за сорок від Малої Українки, й долати таку відстань щоранку не було ніякого сенсу. Ряжанка наказав збиратись у дорогу.
— А як же з людьми?
Це запитав Коляда. І цілком слушно. Самих членів експедиції недостатньо, щоб вести розвідку на повну силу.
Повертаючись увечері з роботи, Сергій перед самісіньким селом зупинив валку й оголосив, щоб завтра на об’єкт вийшло тільки п'ятеро. Решта одержать розрахунок сьогодні ж.
— Ось у нього, — показав він на Матвія Коляду.
Гроші одержали цього ж вечора всі. Вусаті малоукраїнці брали з рук Матвія зароблене, відходили на кілька кроків, сідали просто в пилюку й починали повільно й старанно лічити банкноти, слинячи пальні. Очі в кожного лячно блищали, були мов приворожені до яскравих кольорових папірців.
— Ну що, дядьки, орднунк?[2]
Коляді ніхто не відповідав. Люди немов чогось чекали, не поспішаючи розходитись. Коляда стенув плечима й подався до своєї квартири. Після тієї злощасної суботи Матвій більше не заглядав до "христосиків". Але за розчахнутим блискавкою дубом стояла похилена хатка, де його щовечора чекала чорнобрива вдовичка. Про це ніхто в експедиції не здогадувавсь. Коляда поводився дуже обережно. Казав хазяїнові, що в хаті душно, що на повітрі краще спати, виходив і городами пробирався до покаліченого дуба.
Коляда вмився й повечеряв. За ті гроші, які одержували від нього, господарі не знали, як йому й догодити. Певно ж, підривали од рота, але це Коляду не стосувалось. Він поклав ложку на стіл і смачно відригнувся.
— Ну, діду, піду спати. Бо завтра із сонечком у дорогу.
Дід Гомін, як завжди, для годиться "обурювався":
— І що то молоде! В хаті не спиться! Ох-хо-хо… Воля твоя.
Матвій рипнув дверима й пірнув у пітьму…
Каганця не світили. "Вдовине щастя крадене: всім упоперек горла стоїть", — казала жінка, й Матвій охоче погоджувався з нею. В цій убогій хатині він, здавалося, відпочивав духом і тілом, розслаблював нерви. Та якось не на жарт перелякався. Молодичка розбудила його посеред ночі.