Я почав був уже дрімати, коли знадвору долетів чийсь свист. За ним другий — ближче, потім третій під яблунями, й нарешті щось дико засвистіло під самими вікнами і замовкло. Я встав з постелі й почав наслухати здивований. Раптом знову засвистіло в саду. Таємничо, хижо, по-гайдамацькому. Що таке? Я відчинив вікно і глянув у двір. Свіже повітря радісно влетіло в душні кімнати. Десь у кутку коло шафи задзижчала сонна муха.
З кущів до вікна підійшов з мисливською рушницею Півень.
— Ви не турбуйтесь, будь ласка! Це я перевіряю сторожів, а то сплять, каналії, вночі. Свиснеш — і не озивається ніхто. Спіть! На добраніч...
Півень зникає за яблунями, а я ^мимоволі думаю йому назирці: справді, є в Півня щось занадто спільне з отою запорозькою коморою і Микитиним рогом!
І Півень зовсім не винен, що спізнився родитись на двісті літ. Йому б — у Січі, а він — мову українську викладає.
Я зачинив вікно. Востаннє десь із ґанку свиснув ще раз Півень і замовк. З сусідньої вулиці йому відповіло глухе:
— Ю-ю-у-у-у... Тихо.
Півень інструктивно казаБ мені далі:
— В селі Капулівці, це буде саме проти Чортомлицької Січі, напитайте діда Забутного. Він вам таке розкаже, таке наспіває! Він третє коліно від запорожців, але не забудьте тільки пляшку прихватити, бо без пляшки нічого не буде. Потім у селі Покровському зайдіть до попа. То оригінал.' Мухобой такий, що аж-аж! Проте йому можна й не давати горілки, він і так охоче розповідатиме.
Я купив усе потрібне, занотував у блокноті прізвища, й ми вже на березі. Тепер перед нами найголовніше: найняти човна возити мене плавнями три дні. Це неабияке завдання, і Півень підходить до нього серйозно й навіть урочисто.
— Ви мовчіть, зовсім не балакайте з лодошниками,— це все зроблю я.
— Добре.
Тільки-но ми вийшли до човнів, як нас оточили юрбою мусянжові хлопці-човнарі.
— Куди, дядя?
— Лодочку хотите? Пожал-ста!
Півень байдужісінько проходить повз них, і тільки коло крайнього його ціпок угрузає у вогку прибережну землю.
— Скільки візьмеш на Січ — три дні?
Тут пояснень не треба. Хлопець сам знає, що на Січ — це значить пливти Павлюком, Чортомликом, Скарбною.
— На Сечь так что будет один червяк.
Півень сердито дивиться з хвилину хлопцеві у вічі, потім мовчки йде далі.
— Ну, а сколько ж, дядя? Ну, восьмерку?.. А, дядя?.. Але Півень не обертається. З цими "блатнячками"
шкода й мови!
Півень переконано каже до мене:
— За п'ять повезуть.
Він підходить до сивенького дядька, що стоїть собі осторонь коло свого човна й тихо дивиться на нас.
— Дєдушка, скільки візьмете на Січ, щоб отак три дні?
Дідок вперіщив для чогось у землю свої лагідні блакитні очі й почухав під кашкетом. Півень скористувався роздумуванням, щоб остаточно вплинути на нього:
— Тільки ж4 по-божому, дєдушка! Не говоріть лиш-нього.
Дідок почухав ще другою рукою під кашкетом і тоді вже рішуче подивився на Півня.
— Та менше, як п'ять рублів ніззя взять. Півень ворухнув куцою ногою:
— А так, щоб — три, дєдушка?
— Повірте, що менше вже ніяк ніззя, як п'ять! Півень засопів і тювернувся до мене:
— Сідайте!
Півень ще раз нагадав мені про Забутного, попа, пляшку, й ми розпрощались.
Човен вибився з пришибу на середину Дніпра, й швидка течія несе його на південь. Дніпро забігає в чагарі плавнів.
Плавні. Колишній Великий Луг.
Гей, Січ — мати,
А Великий Луг — батько!
Гей, що в Лузі заробити,
Те в Січі пропити...
Але мало що заробиш у теперішньому Великому Лузі. Давно вже чужі винищили могутні дуби, витолочили очерети і вибили дичину, тепер плавні світять пеньками й невеликим чагарником.
Позаду від пристані рушив на них пароплав.
Я запитав дідка:
— Це на Херсон іде пароплав?
— Да, на Херсон, ну тільки, що ж ви говорите "пароплав"! По-настоящому треба казати — "параход", а не "пароплав". Це тепер скрізь пішло, щоб "по-українськи". Ну для чого ото воно!..
Еге-е! Мій дід не звичайний собі човнар. Я починаю з ним розмовляти, і що ж? Дідок — україножер, пацифіст і містик. Він скаржиться на свою доньку, що "ламає там десь язика" в школі, а оце одружилась "по-совєць-кому".
— Ну, що ото за свадьба тепер! Раніш так люди в церкві вінчались, перед іконами. А тепер підуть собі, розпишуться і вже ніби вінчані — ну, яка ж зовсім некрасива лавочка получаєця!
Дід поволі громадить за течією веслами, м'яко стелячи поглядом своїх блакитних очей по дніпровій поверхні. У нього незвичайні очі. Засмагла, рудувата, порепана шкіра і кругла, невелика борода — сріблом серед попелу — видаються машкарою, як глянути на ці очі. Вони ніжні, глибокі, задумливі і всевидющі. До цих очей треба зовсім іншого виду, а не того, що є в дідка. Люди з такими очима бувають або природжені філософи, або кінчають божевіллям. На вигляд моєму дідкові років 65, а може, й більше. Хто його знає. Він любить філософствувати, говорить спокійним, безапеляційним тоном, а втім у нього, безперечно, є якийсь бзик.
Він давно одбився від землі, столярував трохи, а тепер держить човна і з того живе.
Низько над нами важко пролетів птах.
— Чайка,— сказав я сам до себе.
— Це не чайка; по-настоящому — це мартин. Я колись знав усяку птицю, охотником був, а опосля закинув.
— Чому?
Дідок трохи помовчав, потер долоні і знову взявся за весла:
— Багато я стріляв усякої дичі, а потім, як повмирали мої два сини,— кинув. Ну чисто ж, як каченята вмирали. Тепер і дивитись на ружжо не можу. Нащо кров проливати? Багато її і так проливали. От були в нас австрійці. Люди, сказать би, настоящі, а тільки й вони подались відціля. Подивились одного разу в Дніпро, а там — білі тіні. Тоді вони покидали туди оружжа і все, а самі повтікали, потому, кажуть, у вас багато вже крові пролито, більше вже не можна — білі тіні в Дніпрі виступають, а винуватого ми й не знайшли...
Я дивлюсь на дідка, і мені стає трохи моторошно. Блакитні очі його — прозорі й не мигають. Човен завертає в бік до Павлюка.
Павлюк тут майже пересох, і нам доводиться волочити його по мілкому. Павлюком починається січова система річок. Це Павлюком треба було їхати на Чортомлицьку Січ і на останню, Покровську.
Хто б сказав, що тут пливли колись запорозькі чайки, проходили байдаки! Але багато втекло за літами води в Чорне море, і вузенький Павлюк крутиться між чагарями і ось-ось пересохне по деяких місцях. У воду падає коріння зрубаних дерев, обвалюється берег.