Анжела кинула на нього запитливий погляд, і в тому погляді було стільки дитячої цікавості, що Чамхаб не міг стримати посмішки.
— Розумієш, був я коло того "мозку"… Знаю, що треба випити цей келих, але… боюся. Вони ж видобу-вали інформацію у вмираючих або щойно померлих… Можуть бути несподіванки — вони самі попереджали… — Чамхаб помовчав, йому не хотілось розвивати цю тему. Потім сказав невизначено: — Тут є над чим поміркувати.
— Ходімо прогуляємось, — враз посерйознішала Анжела.
Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебільшо-го про всякі дрібниці, лише не про електронний архів, полишили цю тему підсвідомості.
Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторіями, — вона плавно, ніби в невагомості, летіла, простягнувши вперед руки, і, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самісінького обрію, де вже здіймалась кармінна стіна. В нього так не виходило — плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не сміялася так, відколи вони по-знайомились.
— Ану ще! Ще один стрибок!
І він знову підіймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов підлітки.
Відпочиваючи на воді, Анжела переверталася горілиць, розкидала руки хрестом і заплющувала очі. По-тім казала, що, погойдуючись на хвилях в такій позі, вона поступово втрачає почуття верха й низу, і їй починає здаватися, що вона летить у космічному просторі, падає й падає поміж планетами й сонцями.
— Так можна і втонути, — обізвався Чамхаб.
— Можливо, — погодилась Анжела. — Та я вловлюю момент, розплющую очі, і все минає. А в тебе з’яв-лялося таке відчуття в космосі?
Чамхаб замислився.
— Коли сидів за пультом, було. З’єднуєшся з кораблем в одно ціле, відчуваєш його гігантське металеве тіло, як своє… Кнопка, на яку ліг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатів, і їх можна відчувати, як внутрішні органи. Цікаво?
— Цікаво, але страшно: людина зростається з машиною…
— Страхи ці перебільшені. Людина завжди залишається людиною.
— Будемо сподіватися.
Вечеряти в кафе Анжела не схотіла, натомість запросила до себе. Він, звичайно, був дуже радий і не при-ховував цього. Перспектива інтимної обстановки викликала в нього п’янку млость.
Анжелині батьки мешкали в невеликій, скромно умебльованій квартирі на другому поверсі. Стіл накрили на веранді, до якої заглядали молоді клени — при світлі їхнє листя видавалося ще зеленішим. "Космічний сиро-та", як і слід було сподіватися, був у центрі уваги. Особливо опікувалася ним Анжелина мама — ще молода, балакуча жінка з лагідним обличчям. Батько — високий, худорлявий чоловік, один з операторів автоматичної підземної фабрики, яка виробляє взуття, — неквапливий у розмові, стриманий у рухах. Але з того, як він час від часу поглядав на Чамхаба, помітно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.
Чамхабові приємно було в їхньому товаристві, та — ніде правди діти,— коли вечеря скінчилася, він зра-дів, що нарешті лишається віч-на-віч із своєю нареченою. Покохав дівчину до самозабуття, й посидіти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнім блаженством. Звучала ніжна мелодія — та чи він слухав її? Сидів як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:
— То як ти вирішив?
— Завтра візьмемо шлюб, — мрійливо обізвався Чамхаб. — Повір, що далі…
— Я не про те, — засміялась Анжела. — Електронного павука забув?
— А… — Він наче прокинувся зі сну. — Павука? Як ти скажеш, так і зроблю.
Лагідним жестом вона відкинула йому білявого чуба.
— Мені здається, що… це навіть цікаво.
— Може, й цікаво. — Чамхаб вибачливо усміхнувся. — Мозок людини — це своєрідний космос… Та в мене на думці… Я таки доб’юся — ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирішено: завтра піду. Тільки… тільки обі-цяй, що після того ми одружимось… не відкладаючи. Згода?
— Авжеж, дурненький! — засміялась Анжела й грайливо торкнула його носа.
Хотів поцілувати, але вона встигла відхилитись. Обличчя їй зашарілося.
— Ой, що ти… Прошу, заспокойся.
Чамхаб підвівся й почав ходити по кімнаті, засунувши руки в кишені штанів. Дівчина трохи злякано сте-жила за ним поглядом, просила заспокоїтись і сісти.
— Хіба можна бути спокійним коло тебе? — Якось наче аж сердито поглянув на неї. Ех, схопити б її на руки…
— А скільки продовжуватиметься ця процедура? — спитала, виходячи на веранду.
— Що? — стрепенувся Чамхаб. — А… не знаю.
Постояли на веранді, дослухаючись до шелесту листя.
— Ну, добре, — порушила мовчанку Анжела. — Я туди подзвоню. І обов’язково зустріну, коли ти вихо-дитимеш.
Зненацька обхопив її голову долонями. Дівчина не встигла й скрикнути, як він поцілував її в губи.
II
Після гіпнотичного сеансу Чамхабові наділи на голову щось справді схоже на срібного павука — мнемо-скоп. Напівлежачи в спеціально пристосованому для нього ліжку, космонавт знову переживав свою останню подорож. Пам’ять розгортала дивовижно чіткі картини — усе було, як наяву. Хоча й не зовсім: пережиті сцени й ситуації з’являлися водночас. В коротку мить вміщалися яскраво висвітлені події одного дня чи цілого місяця — в залежності від того, яка була насиченість фактами. Політ "Енея" продовжувався майже десять років, а еле-ктронний "павук" знімав карби пам’яті всього за кілька годин. Правда, мнемоскоп старанно "просівав" здобуту інформацію, й на магнітну котушку осідало тільки суттєве.
Звичайно, Чамхаб нічого цього не відчував. Як тільки апарат ввімкнули, він одразу ж усвідомив себе на космічному кораблі. Сидів за великим сегментом пульта керування, невідривно дивлячись на матовий екран.
Далеке чуже сонце вже показувало свій диск. В його промінні можна помітити окремі пилинки — плане-тна сім’я. З кожним днем і сонце, і планети більшають, ростуть.
Астрофізик їв показує фотографії системи, зроблені крізь різні фільтри, повідомляє параметри, дає хара-ктеристики:
— Зірка — півтори сонячні маси, чотирнадцять планет, розміри їх підлягають закономірності, відкритій у нас . Орбіти майже не виходять з площини екліптики.