— Зажди, ми ще повернемось… — прошепотів, натискуючи стартову кнопку.
III
Анжела в коротенькій білій сукні, що добре контрастувала з її засмаглим тілом, походжала перед сірою будівлею, раз по раз нетерпляче поглядаючи на округлі двері, які ось-ось мають випустити Чамхаба і які чомусь довго не відсуваються.
Припікало сонце, і дівчина думала, як то добре буде освіжитися в домашньому басейні. Спочатку, прав-да, вони заїдуть до Палацу одружень, потім святковий обід… Але перед обідом вона мусить обов’язково скупатися!
Торкнулася кліпса на правому вусі — зазвучала музика. Звук був тонюсінький, як нитка, але виразний, чіткий. З радіокліпсом не так нудно, швидше минає час. Пройшлася навколо клумби, де виставили свої теракотові шпичаки марсіанські кактуси, і знову подумала про басейн. Певне ж, і Чамхаб захоче освіжитися… Морж… О, нарешті!..
Радісно усміхаючись, Анжела поспішила навстріч нареченому.
Проте Чамхаб не відповів на її усмішку, обличчя його було похмуре, брови насуплені.
— Ну як, усе гаразд? — В її голосі прозвучала тривога.
Чамхаб, трохи уповільнивши крок, здивовано зиркнув на неї:
— Це ви мене питаєте?
Анжела розгубилася: він сказав це таким тоном, ніби вони зовсім незнайомі.
— Ну, знаєш, — промовила з прикрістю, — такі жарти зовсім недоречні.
Чамхаб знизав плечима, мовляв, якесь непорозуміння, і покрокував до траси.
— Послухай… — уже злякано обізвалася Анжела.
Він зупинився, та дівчина була така розгублена, що не могла вимовити більше ні слова, стояла і тільки кліпала очима. Було очевидно, що ніякої цікавості в нього вона не викликає.
— Пробачте, я поспішаю.
Повернувся й спокійно пішов геть. Анжела бачила, як він ступив на крайню стрічку, потім — на сусідню, і з кожною секундою віддалявся все далі й далі, бачила, але не могла зрушити з місця. Прірва між нею й Чамха-бом ширилась, і ось постать його зникла в людському потоці. Дівчині стало страшенно шкода себе. За віщо її так зневажено?
До горла підкотився клубок, і на очах з’явилися сльози. Все перед нею розпливлося, розпалося на безфо-рмні тремтливі плями.
Цілісінький вечір Анжела просиділа дома. Не було настрою кудись іти, а все-таки сподівалась, що Чам-хаб опам’ятається і прийде пробачатись. Та минала година за годиною, а його не було.
Знічев’я увімкнула телегазету і, перебираючи сторінку за сторінкою, натрапила на статтю під інтригую-чим заголовком "Біологічна цивілізація?" Йшлося про експедицію до Зеленої, інформацію, яку видобув мнемо-скоп з пам’яті капітана Чамхаба.
Автор пропонував кілька моделей контакту землян з новою планетою. Припускав, що тамтешні "дерева" мають інтелект, і, коли б космонавти не застосували зброї, реакція, можливо, була б зовсім іншою. Капітан не стріляв — і лишився живий. До корабля міг дістатися в несвідомому стані.
Комп’ютер виявив регулярність хвиль, що прокочувались у траві, — очевидно, з лісу і назад цілими ла-вами рухались комахи, притому досить великі. Можна припустити існування суспільства цих комах, які живуть у лісі, а за поживою йдуть у степ…
Все це було цікаве, та, читаючи, Анжела думала не про таємниці Зеленої, а про таємниці людської пам’яті. Хіба ж вона сподівалася, що той електронний смерч вирве з корінням такий квітник? А воно, бач, по-чуття — теж інформація…