Та хто відкрив землю "людина", той відкрив і землю "людське майбутнє". Тепер вам належить бути мореплавцями, відважними і терплячими!
Завчасу, брати мої, випростайтесь, учіться ходити прямо! Море вирує: не один, дивлячись на вас, хоче знову випростатись.
Море вирує: всі вийшли в море. Гаразд! Вперед, гартовані серця мореплавців!
Що там країна батьків! Стерно обирає шлях у країну дітей наших! Туди, де бурхливіше за море вирує наша велика пристрасть!
29
– Чому ти такий твердий! – сказало колись діамантові деревне вугілля. – Хіба ми не близькі родичі?
Чому ви такі м'які? Це я запитую вас, брати мої, – хіба ви – не мої брати?
Чому ви такі м'які, покірні й поступливі? Чому стільки зречення й заперечення у вашому серці? Чому так мало рішучості в погляді?
Якщо ви не прагнете бути рішучим і несхитним, то як вам разом зі мною – здобути перемогу!
Якщо ваша твердість не хоче виблискувати, різати й розтинати, то як вам разом зі мною – творити?
А творці тверді й суворі. І вам повинно видаватися щастям, що на тисячоліттях, мов на воску, ви можете відбити свою долоню,–
щастям, що на жаданнях тисячоліть ви можете карбувати, як на бронзі, – це суворіше і шляхетніше, ніж на бронзі. Тільки найшляхетнішому не бракує твердості.
Брати мої, даю вам цю скрижаль: станьте твердими.
30
Жадання моє! Ти не уникаєш нових знегод, ти – моя неминучість! Убережи мене від дрібних перемог!
Ти ведеш мою душу, і я це називаю долею! Ти суть моя! Мій стяг! Застережи й убережи мене для єдиної великої долі!
Збережи, жадання моє, свою останню велич до останку – щоб, перемагаючи, бути невблаганним! Бо хто не скорявся своїй перемозі!
Ох, у кого не темнішало в очах від цих п'янких сутінків! Чия нога, перемагаючи, не схитнулась і не розучилась – стояти!
Хай буду я готовий і зрілий у час великого полудня: готовий і зрілий, як розжарена бронза, як повна блискавок хмара, як наповнене молоком вим'я,–
готовий сприйняти самого себе і своє найпотаємніше жадання, як лук, що прагне стріли, як стріла, що прагне летіти до своєї зірки,–
як зірка, готова і зріла для свого полудня, палюча, пронизана, щаслива під нищівними сонячними стрілами,–
як саме сонце і невблаганне, як сонце, жадання, готове, перемагаючи, знищувати!
О жадання, провіснику нових знегод, моя неминучість! Збережи мене для єдиної великої перемоги!..
Так казав Заратустра.
ПЕРЕД ОДУЖАННЯМ
1
Одного ранку, невдовзі після повернення до печери, Заратустра, як навіжений, зірвався з ложа, закричав не своїм голосом, замахав руками, наче зганяючи когось, хто лежав і не хотів вставати. І Заратустрин голос так гримів, що орел і змія злякано поспішили до нього, а з усіх поблизьких печер і криївок зірвалася вся звірина – летіла, пурхала, повзла, стрибала, – які хто мав ноги й крила. А Заратустра виголошував таке:
– Виходь, найглибша думко, з моєї глибини. Я твій півень і світанок, заспаний черве, вставай, вставай! Мій голос розбуркає тебе зі сну!
Настав свої вуха, слухай! Бо я хочу почути тебе! Вставай! Вставай! Тут досить грому, щоб чули мене навіть могили!
Зітри з очей сон разом із полудою глупоти! Слухай також очима: мій голос зцілює навіть сліпонароджених.
Коли ж прокинешся, то вже навіки не заснеш! Не такої я вдачі, щоб тривожити сон прабабусь, аби сказати їм: "Спіть собі далі!"
Ти ворушишся, потягуєшся і хрипиш? Вставай! Тобі слід не хрипіти, а говорити зі мною! Тебе кличе Заратустра, безбожник!
Я, Заратустра – оборонець життя, оборонець страждання, оборонець кола – кличу тебе, свою найглибшу думку!
Благо мені! Ти йдеш – я чую тебе! Моя безодня заговорила, свою найглибшу глибину вивернув я на світло!
Благо мені! Сюди! Подай руку – ха! Відпусти! Ха-ха!.. Гидота! Гидота! Гидота! Лихо мені!
2
Ледь вимовивши ці слова, Заратустра впав, як підкошений, і довго лежав, мов мертвий. А коли він знову прийшов до тями, то був блідий, тремтів, не підіймався і довго не хотів ні їсти, ні пити. Так минуло сім днів, орел і змія не покидали його ні вдень ні вночі, хіба що орел вилітав принести поживи. І все, що він знайшов або взяв силою, клав на Заратустрине ложе, аж урешті Заратустра лежав обкладений жовтими і червоними ягодами, виноградом, рум'яними яблуками, запашним зіллям та кедровими шишками. А біля ніг розпростерлося двійко ягнят, котрих орел насилу викрав у пастухів.
Через сім днів Заратустра нарешті підвівся, взяв У РУКУ рум'яне яблуко, понюхав і запах йому сподобався. Тоді орел і змія вирішили, що прийшла пора заговорити до нього.
– О Заратустро, – сказали вони, – ось уже сім днів ти лежиш із заплющеними очима, – чи не хочеш ти врешті знову стати на ноги?
Вийди з печери: світ, мов сад, чекає твого приходу. Вітер виграє духмяними пахощами, що чекають твого приходу, всі струмки хотіли б текти вслід за тобою.
Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті, – вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!
Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.
– О мої орле і зміє, – відповів Заратустра, – гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда, – де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.
Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?
У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа – потойбічний світ.
Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.
Для мене – як може щось бути поза мною? Ніякого "поза мною" не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!
Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість – говорити: мовою людина танцює над усіма речами.
Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.
– О Заратустро, – озвались на те орел і змія, – для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються, – і знову сходяться.
Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.