Все ламається, все знову припасовується – вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається – вічно зберігає собі вірність перстень буття.
Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного "Тут" перекочується куля "Там". Скрізь середина. Стежина вічності – крива.
– Ну ж хитруни і катеринники! – відповів Заратустра й знову всміхнувся. – Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,–
що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.
А ви – ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.
І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина – найжорстокіша тварина.
Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.
Коли волає велика людина – до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає "співчуттям".
Мала людина – надто поет – з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!
Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. "Ти любиш мене? – зухвало запитує воно. – Потерпи ще, не маю для тебе часу".
Людина – найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте "я грішник", "я несу свій хрест", "я покутник", – не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!
А сам я – хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,–
тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.
Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:
– Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!
Велика відраза до людини – ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: "Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить".
На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:
Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина, – так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.
Земля людей обернулася для мене на печеру, її груди запали, все живе стало людською гниллю, кістками та спорохнілим минулим.
На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:
– Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!
Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша – ще надто людина!
Найбільша надто мала! – ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини – причина відрази до будь-якого існування!
Ох, гидота, гидота, гидота! – повторюючи, зітхав і тремтів Заратустра, згадавши про свою недугу. Тоді орел і змія не дали йому говорити далі.
– Не розмовляй більше, ти ще не одужав, – попросили орел і змія, – а вийди з печери. Світ, мов сад, чекає твого приходу.
Йди до троянд, бджіл і голубиних зграй! А надто до співочих птахів, щоб навчитись у них співати.
Адже спів потрібен тому, хто одужує, здоровий обійдеться розмовою. А коли навіть здоровий хоче пісень, то хоче інших, ніж той, хто одужує.
– Ну ж, хитруни і катеринники, замовкніть мені! – відповів Заратустра й усміхнувся своїм улюбленцям. – Ви добре знаєте, якої втіхи зазнав я за ці сім днів!
Мої втіха й одужання в тому, що я знову повинен співати: чи не кортить вам зразу і про це скласти пісеньку для ліри-катеринки?
– Не розмовляй більше, – вдруге попросили його орел і змія, – краще споряди собі спершу, як одужаєш, ліру, нову ліру!
Бо зваж, Заратустро, твої нові пісні вимагають нової ліри.
Співай і вируй, о Заратустро, лікуй душу новими піснями, щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!
Твої орел і змія добре знають, о Заратустро, хто ти і ким повинен стати: зважно, ти – вчитель вічного повернення, у цьому відтепер твоя доля!
А що ти перший мусиш возвістити це вчення, то як цій великій долі не бути ще й найбільшою небезпекою і недугою!
Зваж-но, ми знаємо: ти навчаєш, що всі речі, і ми разом з ними, вічно повертаються, що ми, а з нами й усі речі, вже існували безліч разів.
Ти вчиш, що є великий рік становлення, жахливий рік-велетень, – він, наче клепсидри, завжди мусить знову перевертатися, щоб знову текти і знову порожніти,–
отож усі ці роки у великому й малому схожі один на одного, і ми самі кожного великого року теж схожі на себе у великому і в малому.
А якби тобі, Заратустро, захотілося тепер померти, – зваж, ми знаємо також, як ти промовляв би тоді до себе; та ми просимо тебе ще не помирати!
Ти промовляв би, без дрожу, часто дихаючи від щастя, що ти, найтерпеливіший, позбуваєшся великого тягаря і задухи!
– Ось я помираю і щезаю, – сказав би ти, – і через мить обернуся на ніщо. Душі такі ж умирущі, як і тіла;
та сув'язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову, – і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.
Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом, з цією змією – не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя, –
у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього,
щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину.
Я сказав своє слово, я розбиваюся об своє слово: цього прагне моя одвічна доля, – я гину як передвісник!
Настала пора вмирущому благословити самого себе. Так закінчується Заратустрин шлях до загибелі.
По цих словах орел і змія замовкли і чекали, щоб Заратустра щось їм сказав, та Заратустра не чув, що вони замовкли. Ще довго він непорушно, мов заснулий, лежав із заплющеними очима, хоч і не спав, бо саме розмовляв із душею. Орел і змія, побачивши, що він так довго мовчить, пошанували велику тишу круг нього і обережно вибралися з печери.