Як ніжний легіт, невидимо і легко, мов пір'їнка над гладесеньким морем, – так танцює наді мною сон.
Він не налягає на очі, не присипляє душі. Легенький він, воістину! Легкий, мов пір'їнка.
Він переконує мене, – невже я не знаю як? Він торкається мене зсередини лагідною рукою, він змушує мене коритися. Так, він змушує мою душу потягуватися,–
яка довга і стомлена стає вона, моя дивна душа! Невже вечір сьомого дня припав для неї якраз на полудень? Мабуть, надто вже довго блукала вона, блаженна, серед усього доброго і зрілого?
Довго потягується вона, – щораз довше й довше! Вона, моя дивна душа, лежить спокійно. Надто вже багато доброго вона скуштувала, і її пригнічує золота печаль, змушує кривити вуста.
Як корабель, що ввійшов у найзатишнішу затоку: стомившись далекими подорожами в незнаних морях, він тулиться до землі. Хіба земля не надійніша?
Коли такий корабель тулиться і лащиться до берега, досить одному павукові протягнути до нього павутинку – і міцнішої линви не треба.
Мов той стомлений корабель у найзатишнішій затоці, я відпочиваю на землі, відданий їй, довірливий, прив'язаний до неї найтоншими нитками.
О щастя! Щастя! Чи не хочеш ти, душе моя, заспівати? Ти лежиш у травах. Проте настала таємнича, урочиста пора, коли жоден пастух не грає на сопілці.
Стережися! Над нивами спочиває спекотний полудень. Не співай! Тихше! Світ довершений.
Не співай, душе моя – польова пташко! Навіть не шепочи! Дивися – скрізь тиша! Старий полудень спить, ворушить губами: чи не п'є він саме тепер краплини щастя,–
вилежаної, витриманої краплини щастя, золотого вина? Ось війнуло над ним, засміялося щастя. Так сміється Бог. Тихше!
"На щастя, для щастя потрібно так мало!" – казав я колись і вважав себе розумним. Однак я знаю тепер, що це було блюзнірство. Розумні дурні вміють казати краще.
Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого – шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті – досить для найбільшого щастя. Тихше!
Що сталося зі мною? Слухай! Може, час полетів геть? Може, я падаю? Може, я впав – цить! – у криницю вічності?
Що діється зі мною! Тихше! Невже мене вжалило – леле! – в серце? В самісіньке серце! О розбийся, розбийся, серце, після такого щастя, після такого жала!
Як! Хіба не саме в цю мить довершився світ? Заокруглився і дозрів? Куди він котиться круглим перснем? Невже я біжу за ним? Цить!
Тихше... (Тут Заратустра потягнувся й відчув, що спить).
– Вставай, сплюху, – сказав він собі. – Як можна спати опівдні! Гаразд, вставайте, старі ноги! Пора вже і навіть давно пора, перед вами ще добрий шмат дороги.
Тепер ви виспались – і довго ж ви спали? Половину вічності! Гаразд! Вставай, моє старе серце! Скільки часу, щоб прокинутися, потрібно тобі після такого сну?
Але тут Заратустра знову заснув, і його душа побурчала, поогиналася і знову вляглася:
– Відчепися від мене! Тихше! Хіба світ саме тепер не довершився? О, золота кругла куля!..
– Вставай, злодюжко, ледащице! – сказав їй Заратустра. – Як? Ти ще й досі потягуєшся, позіхаєш, зітхаєш, падаєш у глибокі криниці?
Хто ж ти, душе моя? (І тут він злякався, бо з неба на обличчя йому впав сонячний промінь).
О небо наді мною, – зітхаючи, сказав він і сів, – ти придивляєшся до мене? Дослухаєшся до моєї дивної душі?
Коли вже ти вип'єш цю краплю роси, що впала на все земне, – коли ти вип'єш мою дивну душу?
Коли, кринице вічності, радісна, жахлива опівденна безодне! Коли знову втягнеш у себе мою душу?
Так казав Заратустра й піднявся з ложа під деревом, наче після чужого похмілля; глянув і побачив, що сонце стояло ще просто над головою. Цілком певно можна було гадати, що того разу Заратустра спав недовго.
ПРИВІТАННЯ
Вже пізно пополудні, після довгих марних пошуків та блукань, Заратустра знову повернувся в печеру. Коли він зупинився перед нею не далі як за двадцять кроків, то сталося таке, чого він найменше сподівався: він знову почув страшний крик про порятунок. І дивно! Цього разу крик лунав з його власної печери. Крик був довгий, лункий, незвичний, і Заратустра добре розрізняв у ньому багато голосів: це тільки звіддалік могло здатися, що крик той лунає з одних уст.
Тоді Заратустра метнувся до печери, і – леле! – що за видовище постало перед ним після такого шумовища! Там сиділи вкупі всі ті, кого йому трапилося зустріти вдень: король з правої і король з лівої руки, старий штукар, папа, жебрак з власної волі, тінь, сумлінний духом, похмурий віщун та осел. А найбридкіша людина нап'яла на себе корону й підперезалася двома багряними поясами, – вона, як і всі бридкі, любила гарно вдягатися. Посередині цього сумного товариства стояв Заратустрин орел, скуйовджений і стривожений, бо йому доводилося відповідати на чимало такого, на що його гордість не мала відповіді; а мудра змія висіла в нього на шиї.
Все це дуже здивувало Заратустру, відтак він з поблажливою цікавістю розглянув кожного гостя зокрема, читаючи, що в них у душі, і знову дивуючись. Тим часом присутні підвелися з місць і шанобливо чекали, поки Заратустра заговорить. Заратустра ж почав так:
– О безпорадні! О дивні люди! Отже, це ви благали порятунку? Тепер я вже знаю, де шукати того, кого я марно шукав сьогодні, – вищу людину:
ця вища людина сидить у моїй власній печері! Чому ж я дивуюся! Хіба не сам я привабив її сюди медовими офірами й підступними принадами свого щастя?
Однак здається мені, ви, що благали порятунку, не пасуєте одне одному, – сидячи тут разом, ви породжуєте в кожному серці тільки неприязнь. Спершу повинен прийти той,–
той, хто знову навчить вас сміятися, той добрий, веселий заводіяка, танцюрист, вітрогон і паливода, якийсь старий дурень, – як ви на це?
Та вибачте мені, безпорадні, що я звертаюся до вас з такими нікчемними словами, воістину, не гідними таких гостей! Ви ж не здогадуєтеся, що надихає моє серце,–
це, даруйте мені, ви самі й ваш вигляд! Бо вигляд безпорадного будь-кому додає мужності. Будь-хто вважає себе досить сильним, щоб розрадити безпорадного.
Мене ж цією силою, мов добрим дарунком, наділили ви, мої високі гості! Який же ваш дарунок доречний! Гаразд, не гнівайтеся, що і я запропоную вам дарунок.