"Нехай світ залишається світом! Не підіймай проти нього навіть мізинця!
Нехай, кому хочеться, душить і штрикає людей, ріже й білує їх – не підіймай проти нього навіть мізинця! Так люди навчаться зрікатися світу.
А власний розум ти сам повинен тлумити і душити, бо це розум цього світу, – так ти навчишся зрікатися світу".
Розбийте, о брати мої, розтрощіть ці старі скрижалі побожних! Розвійте слова паплюжників світу!
16
"Хто багато вчиться, розучується палко прагнути", – шепочуться сьогодні по всіх провулках.
"Мудрість знесилює, ніщо не винагороджується, ти не повинен чогось прагнути!" – цю нову скрижаль, бачив я, повісили навіть на базарних майданах.
Розтрощіть, брати мої, розтрощіть і цю нову скрижаль! Її повісили стомлені від світу проповідники смерті й тюремники, – знайте, на ній ще й проповідь рабської покори!
Адже вони погано, кепсько вчились, а найкращого й не вивчали, – аби тільки раніше та найшвидше,–адже вони кепсько їли, і тому в них зіпсований шлунок;
а зіпсований шлунок став їхнім духом, що схиляє до смерті! Бо, воістину, брати мої, дух – це шлунок!
Життя – це джерело радості, та в кого зіпсований шлунок, цей батько скорботи, подає голос, для того всі джерела отруєні.
Пізнавати – це радість для наділеного левиною волею! А стомлений сам обертається на іграшку чужої волі, ним бавляться всі хвилі.
Така вже вдача всіх слабких, що вони завжди губляться на шляхах. Аж урешті їхня втома запитує: "Навіщо нам було колись ходити тими шляхами! Скрізь усе однакове!"
Їхній слух тішить, коли проповідують: "Ніщо не винагороджується! Ви не повинні чогось прагнути!" Але це ж проповідь рабської покори.
О брати мої, Заратустра свіжим вітром приходить до всіх здорожених, ще чимало носів чхатиме від нього!
Мій вільний подих проходить навіть крізь мури, залітає у в'язниці та ув'язнені розуми!
Жадання приносить волю, бо жадати означає творити, – цього навчаю я. І ви повинні вчитися тільки заради творіння.
Та навіть того, як учитися, вам слід спершу навчитися в мене, – добре навчитися! Хто має вуха, нехай слухає.
17
Ось вам човен – на тому боці він пристане, мабуть, до великого Нічого. Та кому хочеться сідати в це "мабуть"?
Ніхто з вас не хоче сідати в човен смерті? Тоді чому ж вам хочеться бути стомленими від світу?
Стомлені від світу! Ви ще навіть не зреклися його! Ви, як я бачу, ласі до всього земного, ще й закохані у власну земну втому!
Недурно у вас відвисла губа – на ній ще сидить невеличке земне бажання! А в очах, – хіба не плаває туман незабутньої земної втіхи?
На світі багато хороших винаходів, одні корисні, інші – приємні. Заради них варто любити світ.
А чимало винаходів такі ж удатні, як і жіночі груди: водночас корисні й приємні.
Ох ви, стомлені від світу! Ледачі до земного! Вас треба вишмагати! Лозиною слід пожвавити ваші ноги.
Бо, якщо ви не хворі й не віджилі нікчеми, від котрих стомився світ, то ви лукава ледач або ж злодійкуваті, сторожкі, ласі кішки. І якщо ви не хочете знову радісно бігти, то вам слід – щезнути!
Не варто намагатися лікувати невиліковних, – так учить Заратустра, – тому вам слід щезнути!
Однак треба мати більше мужності, щоб загинути, ніж аби зліпити новий вірш, – це знають усі лікарі й поети.
18
О брати мої, є скрижалі, створені втомою, і є скрижалі, створені гнилою ледаччю; хоч вони й промовляють однаково, та все ж хочуть, щоб їх неоднаково слухали.
Погляньте на цього спраглого! Лиш одна п'ядь залишилася йому до мети, та з утоми він, цей сміливець, вперто заліг у куряві!
З утоми позіхаючи на шлях, на світ, на мету і на себе самого, він, цей сміливець, не хоче ступити ні кроку далі!
І от його пече сонце, піт його лижуть собаки, він затято лежить собі й воліє знемагати,–
знемагати за п'ядь від мети! Воістину, вам ще доведеться тягти цього героя на його ж небо за волосся!
Та краще хай лежить собі, де впав, щоб на нього з шумом свіжого дощу зійшов сон-розрада.
Хай лежить, поки прокинеться сам, – поки сам зречеться будь-якої втоми й усього, чого навчила втома!
Тільки, брати мої, відженіть від нього собак, ледачих пройд та ввесь захоплений набрід,–
увесь захоплений набрід "освічених", що втішаються потом кожного героя!
19
Круг себе я замикаю кола й священні межі, все менше витривалих підіймається зі мною на все вищі гори, – я будую хребет з дедалі священніших гір.
Та хоч куди ви, брати мої, підіймаєтеся зі мною, пильнуйте, щоб не піднявся з вами який паразит!
Паразит – це повзучий і гнучкий хробак, що хоче нагуляти тіла в хворих, зранених закутках вашої душі.
Тут він майстер: уміє розгадувати душі, котрі підіймаються, вгадує, де вони стомились, – у лихові й досаді, у ніжній сором'язливості засновує він огидне гніздо.
Де сильний виказує слабкість, а шляхетний – надмірну лагідність, – там засновує він огидне гніздо. Паразит селиться там, де великий має в душі маленькі зранені закутки.
Котра з усіх сутніх натур найвища, а котра – найниціша? Паразит – найниціша натура, одначе найвищий за натурою годує найбільше паразитів.
Саме душа, що може підійматися найвище, може й опускатися найнижче, – як не сидіти на ній найчисленнішим паразитам?
Саме найширша душа, котра може заходити якнайдалі, якнайбільше блукає й метається, – їй найважче уникнути зла, бо задля втіхи вона вдається до випадку;
душа сутня, що поринає в становлення; заможна, що хоче жадати і вимагати,–
що втікає від себе й найкружнішим шляхом наздоганяє себе; душа наймудріша, котру глупота підмовляє найлагідніше,–
котра любить себе найдужче, в котрій усе має свої потоки і протитечії, свій приплив і відплив, – як у найвищій душі не гніздитися найгіршим паразитам?
20
О брати мої, хіба я жорстокий? Проте я кажу: що падає, те слід іще й штовхнути!
Все сьогоденне – падає і занепадає: хто б узявся стримати! Проте я – я хочу його ще й штовхнути!
Чи знана вам утіха – скочувати камені в урвища? Погляньте на нинішніх людей: як вони скочуються в мої глибини!
Я – лише прелюдія до кращих гравців, брати мої! Я – приклад! Робіть за моїм прикладом!
А кого ви не навчите літати, того навчіть – швидше падати!
21
Я люблю відважних – та не досить бути рубакою, слід ще знати, на кого вихоплювати меч!