Ось чому ти подався у світлополохи, світло завжди відбирає в тебе спокій, тепер ти мусиш щодень глибше запихати голову в ніч і чад!
Воістину, ти добре вибрав пору: адже тепер знову вилітають нічні птахи. Настала пора всіх світлополохів, вечірня година дозвілля без "дозвілля".
Я чую і відчуваю: прийшла пора їхніх ловів і врочистих ходів, – та не для свавільного дикого полювання, а для сумирних, зашкірних, нишпорних ловів ловчих з тихою ходою і тихою молитвою,–
ловів на розчулених проноз, – знову наставлені всі пастки для сердець! А де лиш я підіймаю завісу, звідти стрімголов вилітає нічний метелик.
Мабуть, він чипів там удвох з іще одним метеликом? Бо скрізь мені тхнуть маленькі приховані громадки, а де лиш є комірчинка, там нові прочани і прочанський сопух.
Світлополохи довгими вечорами сидять один в одного й кажуть: "Станьмо знову як діти і благаймо милосердного Господа!" – устами й шлунками, зіпсованими побожними кондитерами.
Або ж вони дивляться довгими вечорами на лукавого, сторожкого павука-хрестовика, який і собі навертає павуків на розум і повчає так: "Під хрестами добре снувати павутину!"
Або ж вони цілими днями сидить з вудками над болотом і через те вважають себе глибокими, але хто рибалить на безриб'ї, того я не назву навіть поверховим!
Або ж із побожною радістю вчаться грати на арфі в поета-співака, що сам залюбки заарфлює серця молодичок, – бо йому вже набридли старі баби та їхні похвали.
Або ж вони навчаються страху від напівбожевільного вченого, що в темних кімнатах чекає появи духів, – а сам дух звідти вилітає.
Або ж вони дослухаються до шурів-бурів старого волоцюги-дудника, що від тужливих вітрів навчився тужливих звуків. Тепер він вторує вітрові й тужливими звуками навертає на тугу.
А деякі з них навіть стали нічними сторожами: навчилися гудіти в ріжок, робити нічні обходи й будити давно поснулий мотлох.
П'ять слів із старого мотлоху я чув минулої ночі біля садової стіни; то розмовляли старі, засмучені, засушені нічні сторожі.
– Як на батька, він мало піклується своїми дітьми. Людські батьки куди більше!
– Старий він уже! Дітьми взагалі не піклується, – відповів другий нічний сторож.
– Хіба були в нього діти? Цього ніхто не доведе, якщо він сам не розкаже! Мені вже давно кортить, щоб він навів якісь докази.
– Докази? Ніби він коли-небудь щось доводив! Доводити йому важко, для нього головне, щоб йому вірили.
– Так-так! Віра робить його щасливим, віра в нього. Старі всі такі. Це й нас не мине!
Так гомоніли між собою двоє старих нічних сторожів – світлополохів, а потім тужливо гуділи в ріжки: все це відбувалося минулої ночі біля садової стіни.
У мене ж від сміху серце надривалося і ледь не вискочило, та не знало куди й тому підвередилося.
Воістину, ще помру, задихнувшись від сміху, коли побачу п'яного осла або послухаю нічних сторожів, що так сумніваються в Бозі.
Хіба не давно вже минули часи будь-яких сумнівів? Кому ще спаде на думку будити давно поснулий мотлох, що боїться показатися на світло!
З давніми богами давно вже покінчено: воістину, кінець їм судився добрий, веселий, божественний!
Вони не "присмеркнули" до смерті – то вже брешуть! Навпаки: вони самі себе до смерті – засміяли!
Це сталося, коли найбезбожніше слово злетіло з уст одного з богів, – слово: "Бог єдиний! У тебе не повинно бути іншого Бога, опріч мене!" –
стара гнівлива борода, а не Бог, нестямився через ревнощі.
Тоді всі боги на тронах зареготали і загукали: "Хіба не в тому божественність, що є боги, а не Бог?"
Хто має вуха, нехай чує.
Так казав Заратустра у місті, яке він любив і яке звалось Ряба Корова. Звідси йому лишалося два дні дороги, щоб знову дістатися до своєї печери, до орла і змії, і його душа всякчас раділа, що додому так близько.
БІЛЯ РІДНОГО ВОГНИЩА
О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!
Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:
– А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?
О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!
Одна річ – занедбаність, зовсім інша – самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.
Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!
А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.
Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.
Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост, – це ніби хвалити його!
А занедбаність – інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,–
коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів, – оце й була занедбаність!
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,–
аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: "Хіба брати – не більше щастя, ніж давати? І красти – не більше щастя, ніж брати?" – Оце й була занедбаність.
А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: "Скажи своє слово і розбийся!" –
Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності. – Оце й була занедбаність.
О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!
Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.
Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.