– На Заратустру ми не маємо часу, – заперечують вони; але чого вартий час, у якому "нема часу" для Заратустри?
Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала – мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.
Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.
Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.
Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.
Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають – такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.
Однак і в чеснотах вони скромні – бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.
Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу, – та я називаю це шкутильганням. – Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.
Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад, – таких я залюбки штовхаю.
Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.
Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість – погані актори.
Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні, – щирі ж – завжди рідкість, надто щирі актори.
Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.
А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.
"Я служу, ти служиш, ми служимо" – так молиться тут лицемірство можновладних, – та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!
Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.
Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.
Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.
Скромно обняти маленьке щастя – це вони проголошують "смиренністю"! І одразу ж скромно косують на ще одне маленьке щастя.
По суті, вони у простоті своїй найдужче прагнуть лише одного: щоб ніхто не завдавав їм болю. Тому вони запобігають перед кожним і кожному догоджають.
Та це боягузтво, – навіть коли його назвати чеснотою.
Коли ж цим малим людям доводиться говорити грубо, то я чую лише їхній хрип – бо від кожного свіжого струменя вони хрипнуть.
Вони спритні – у їхніх чеснот спритні пальці. Та їм бракує кулаків, їхні пальці не вміють стискатися в кулак.
Чеснотою вважається усе, що робить скромним і приборканим; так вовка обернули на собаку, а саму людину – на найвигіднішу для людини свійську худобу.
– Ми поставили наш стілець посередині, – каже мені їхній осміх, – однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней.
Але ж це – посередність, навіть якщо вона зветься поміркованістю.
З
Я ходжу серед людей і кидаю чимало слів, – та вони не вміють ні взяти, ні зберегти.
Вони дивуються, що я не нарікаю на їхню хтивість і розпусту, але ж я, воістину, не беруся ще й остерігати їх від кишенькових злодіїв!
Вони дивуються, що я не беруся направляти і правити їхній розум, – ніби їм ще бракує розумак, чиї голоси скриплять, мов грифель на аспідній дошці!
А коли я закликаю: "Кляніть усіх дияволів страху всередині себе, що намовляють зойкати, складати долоні й поклонятися", – вони волають:
– Заратустра – безбожник.
Надто вже ревні в цьому проповідники смирення, і, власне, їм люблю я кричати в самісіньке вухо: "Так! Я – Заратустра, безбожник!"
Ох, ці проповідники смирення! Скрізь, де є ницість, хворість і шолудивість, вони повзають, як воші, і тільки огида стримує мене, щоб їх не чавити.
Гаразд! Ось моя проповідь для їхніх вух: Я – Заратустра, безбожник, котрий каже: "Хто безбожніший за мене самого, щоб я міг тішитися його повчаннями?"
Я – Заратустра, безбожник, – де знайти мені схожих на мене? Схожі на мене ті, хто весь віддався жаданню і зрікається будь-якого смирення.
Я – Заратустра, безбожник, – кожний випадок я переварюю у власному казані. І лише коли вариво готове, визнаю його своєю поживою.
Воістину, чимало випадків владно підходили до мене, та ще владніше промовляло до них моє жадання, і вони одразу вклякали і благали,–
благали надати притулку й розкрити серце, улесливо примовляючи: "Бачиш, Заратустро, як щирий друг підходить до друга!"
Але що казати там, де ніхто не має моїх вух! Я так гукатиму на всі вітри:
Ви все мізернішаєте, малі люди! Ви кришитеся, любителі вдоволення! Вам недалеко до загибелі –
через ваші численні малі чесноти, через безліч дрібних недоглядів, через безмір жалюгідного смирення!
Ваше царство земне надто поблажливе, надто поступливе! А щоб вирости дереву високим, йому слід у міцні скелі вчепитися міцним корінням!
У тканину людського майбутнього вплітається навіть те, що ви занедбали, навіть ваше ніщо – це павутиння і павук, що живиться кров'ю майбутнього.
Коли ви, малі чеснотливці, берете, то це схоже на крадіжку, – а навіть шахраїв закликає честь: "Крадіть тільки там, де нема як грабувати".
"Так нам дано", – напучує вчення смиренності. Проте я кажу вам, лагідні і поступливі: від вас беруть і братимуть щораз більше!
Ох, якби ви зреклися напівхотінь і рішуче зважились і на лінощі, і на працю!
Ох, якби ви розуміли моє слово: "Робіть собі що хочете, – але спершу станьте такими, що можуть хотіти!
Любіть ближнього свого, як самого себе – та спершу полюбіть самого себе.
Полюбіть великою любов'ю, полюбіть великою зневагою!" Так каже Заратустра, безбожник.
Та що казати там, де ніхто не має моїх вух! Для мене це надто рання година.
Серед цих людей я провісник самого себе, кричу сам, мов півень у темних завулках.
Та настане їхня пора! Настане також і моя! Вони стають щораз менші, убогіші, безплідніші – убогий бур'ян! Убога нива!
Невдовзі вони стоятимуть як суха степова трава, – воістину, огидні самі собі, прагнучи радше не води, а вогню!