ПРО БЛАЖЕНСТВО НЕСАМОХІТЬ
З такими загадками й гіркотою в серці Заратустра плив морем. І вже на четвертий день подорожі, далеко від блаженних островів і друзів, він подолав усі страждання: твердим, переможним кроком знову ступив на шлях своєї долі. І так сказав Заратустра своєму зраділому сумлінню:
– Знову я самотою і хочу зостатися самотою, наодинці з ясним небом і вільним морем, знову надвечір'я.
Колись у надвечір'ї я вперше здобув друзів, у надвечір'ї здобув їх і вдруге, – в годину, коли будь-яке світло лагіднішає.
Бо щастя ще й досі між небом і землею шукає собі притулку в світлій душі, і, чекаючи щастя, лагіднішає будь-яке світло.
О надвечір'я мого життя! Колись і моє щастя зійшло в долину шукати собі притулку, – і знайшло ці відкриті гостинні душі.
О надвечір'я мого життя! Чого не віддав би я за одне-єдине: за проростання моїх думок і за світанок моєї найвищої надії!
Той, хто творить, колись шукав супутників і дітей своєї надії, та виявилось, що їх не можна знайти інакше, як тільки створити самому.
Отож я за роботою, йду до своїх дітей і повертаюсь від них, – заради дітей Заратустра мусить довершити самого себе.
Адже від щирого серця люблять тільки свою дитину й свою справу; а коли є велика любов до себе, це вказує на вагітність, – так я помітив.
Мої діти ще бубнявіють бруньками своєї першої весни; тісно стоять одне обіч одного й разом колишуться під вітром дерева мого саду і найкращого царства земного.
Воістину! Де одне обіч одного стоять такі дерева, там лежать блаженні острови!
Та коли-небудь я викопаю їх і пересаджу кожне дерево окремо, щоб кожне навчилося самотності, упертості, обачності.
Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем – живим маяком неподоланного життя.
Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.
А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,–
щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою, – стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,–заради повнішого довершення всього сущого.
Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе, – тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.
Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь, і найдовша мить, і найтихіша година – всі промовляли до мене: "Давно пора!"
Вітер дмухав у замкову шпарину і казав: "Ходімо!" Двері лукаво розчинялися переді мною і казали: "Йди!"
Та я лежав, прикований любов'ю до дітей, – ці пута наклало на мене жадання любові, жадання стати здобиччю власних дітей і через них утратити себе.
Жадати – це вже означає для мене втратити себе. У мене є ви, мої діти! І моя власність на вас повинна бути не жаданою, а певною.
Та невідступно палало наді мною сонце моєї любові, Заратустра варився у власній юшці, – і тут наді мною промайнули тінь і сумнів.
Мене стало вабити до зими й морозів. "Ох, якби зима і мороз змусили мене знову цокотіти й скреготіти зубами!" – зітхав я. І від мене повіяло крижаними туманами.
Моє минуле розверзло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань, – вони, закутані в саван, виспалися вволю.
Ось так усе слало мені знамення і закликало: "Пора!" Але я – не слухав, аж зрештою заворушилася моя безодня і мене вжалила думка.
Ох, найглибша думко, ти – моя думка! Коли вже я зберуся на силі й чутиму, як ти риєш, і більше не тремтітиму?
Біля самого горла б'ється моє серце, коли чую, як ти риєш! Бездонна мовчунко, навіть твоє мовчання душить мене!
Я ще ніколи не відважувався викликати тебе нагору, – досить уже того, що носив тебе – в собі. Я ще не чувся на силі, щоб бути сміливим і рішучим, немов лев.
Тебе навіть носити було страшно, – та колись я повинен здобути на силу й левиним риком покликати тебе!
Коли ж я подолаю вагання і страх, то здолаю і дещо більше, і перемога стане вінцем мого довершення!
А тим часом я блукаю незвіданими морями, – мене улещає облудний випадок, я вдивляюся вперед і назад – і не бачу кінця.
Пора моєї останньої боротьби ще не настала – а може, вона вже настає? Воістину, звідусіль дивляться на мене підступні своєю красою море і життя!
О надвечір'я мого життя! О щастя сподіваного вечора! О пристань у відкритому морі! О мир серед непевності! Я так вам усім не довіряю!
Воістину, я не довіряю вашій підступній красі! Я схожий на закоханого, що не довіряє надто ласкавій усмішці.
Як він, ревнивець, відштовхує кохану і не може за суворістю приховати ніжності, так і я відштовхую від себе годину свого щастя.
Геть від мене, щаслива годино! З тобою я несамохіть почув себе щасливим! Я ж приготувався до найглибшого страждання – невчасно ти завітала!
Геть від мене, щаслива годино! Краще шукай собі притулку там – у моїх дітей! Поспіши й благослови їх моїм щастям ще перед вечором!
Спадає вечір, заходить сонце. Відступилося моє щастя!
Так казав Заратустра. І цілу ніч чекав свого нещастя, – але марно. Ніч була ясна й тиха, а щастя підступалося до нього дедалі ближче. Під ранок Заратустра засміявся у серці і сказав глузливо: "Щастя залицяється до мене. Це тому, що я не залицяюся до жінок. А щастя – жінка".
ПЕРЕД СХОДОМ СОНЦЯ
О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, я тремчу від божественних поривань.
Розчинитись у твоїй висоті – ось де моя глибина!
Заховатись у твоїй чистоті – ось у чому моя невинність!
Ти ховаєш свої зірки, немов божественна краса – Бога. Ти мовчиш: у цьому для мене твоя мудрість.
Мовчки з'явилося ти сьогодні над розбурханим морем: ти освідчуєшся моїй душі у своїй сором'язливості й любові.
У твоїй прекрасній появі, в тому, що ти сховалося за красою, в тому, що ти німуєш, виказуючи всю свою мудрість,
невже б я не вгадав твоєї сором'язливої душі! Ти прийшло до мене, найсамотнішого, раніше за сонце.
Ми споконвіку друзі: спільні у нас скорбота, страх і глибина, навіть сонце у нас одне.
Нам не потрібно слів, бо знаємо надто багато: мовчанням подаємо знак, усмішкою говоримо.