– Як, – закричав він, – найзначніший звір на світі? І їй вірять?
І так багато нари й жахливих звуків валило йому з пащі, аж я гадав, що він задушиться з досади й заздрощів.
Відтак він трохи вгамувався, і його пихкання затихло; а як тільки він замовк, я, сміючись, сказав:
– Ти гніваєшся, вогняний собако, – отже, рацію маю я!
А щоб я й надалі мав рацію, послухай про іншого вогняного пса: той справді промовляє з серця землі.
Подих його віє золотом і золотим дощем: так велить йому серце. Що йому попіл, і дим, і гарячий слиз?
Сміх випурхує з нього барвистою хмаринкою; огидний йому твій хрип, і харкання, і кольки в твоїх тельбухах!
Та золото й сміх бере він з серця землі, бо, – щоб знав ти нарешті, – серце землі з золота.
Коли почув це вогняний пес, то навіть не дослухав мене. Засоромившись, підібрав він хвоста, тихо заскімлив – скаву! скаву! – і заповз у свою печеру.
Так розповідав Заратустра. Та учні майже не слухали його: надто вже їм кортіло розповісти йому про корабельників, про кролів та про людину, що неслася повітрям.
– Що мені думати про це! – сказав Заратустра. – Хіба я привид?
Та, мабуть, це була моя тінь. Ви, напевне, вже щось чули про мандрівника та його тінь?
Однак безперечне одне: слід було менше давати їй волі – а то ще заживу я з нею лихої слави.
І знову Заратустра хитав головою й дивувався.
– Що мені думати про це! – повторив він.–
Чому привид кричав: "Пора! Давно пора!"
Чого це – давно пора?
Так казав Заратустра.
ВІЩУН
"...і бачив я: велика журба огорнула людей. Навіть найкращі стомилися від своєї роботи.
З'явилося вчення, а поряд з ним дріботіла віра: "Все пусте, все однакове, все вже було!"
І з кожного горба залунало у відповідь: "Все пусте, все однакове, все вже було!"
Урожай ми вже зібрали: та чому ж погнили й почорніли наші плоди? Що впало з лихого місяця минулої ночі?
Вся праця пішла намарне, отрутою обернулось наше вино, лихе око спалило наші ниви й серця.
Висохли ми; впади на нас вогонь, ми б розвіялись попелом, – та навіть вогонь стомився від нас.
Всі джерела пересохли, і навіть море відступило: земля хоче розколотись, та безодня не хоче поглинути!
Ох, де знайти море, в якому можна було б утопитись, – так лунає наша скарга над гладінню боліт.
Воістину, ми вже надто стомились, щоб умерти; отож, ми ще не спимо й живемо далі – у могильних склепах!"
Таке почув Заратустра від одного віщуна; і ті віщування запали йому в серце і змінили його. Зажурений і змучений, блукав він і став схожий на тих, про кого казав віщун.
– Воістину, – сказав він своїм учням, – ще трохи й западуть ті довгі сутінки: ох, як порятувати від них моє світло!
Щоб не задушилось воно в тій печалі! Адже воно має бути світилом для далеких світів і для щонайдальших ночей!
Ось так, уражений в саме серце, ходив Заратустра; три дні не пив і не їв, забув про спокій і втратив мову. Нарешті сталося так, що він міцно заснув. А учні його сиділи круг нього довгими безсонними ночами й стурбовано чекали, чи прокинеться він, і заговорить знову, і зцілиться від своєї печалі.
І таку мову повів Заратустра, коли прокинувся; голос його долинав до учнів немов здалеку.
– Послухайте сон, що наснився мені, друзі мої, й допоможіть розгадати його!
Цей сон для мене загадка; його значення сховане в ньому й ув'язнене й ще не ширяє над ним на вільних крилах.
Я зрікся всілякого життя, – так снилось мені. Я став нічним могильним сторожем у самотньому гірському замкові Смерті.
Там пильнував я її домовини; похмурі склепіння були вщерть наповнені трофеями її перемог. Із скляних домовин дивилось на мене подолане життя.
Я вдихав запах вкритої порохами вічності; в задусі й порохах никла моя душа. А хто б там зміг розвіяти душу!
Навколо завжди тулилася опівнічна темрява, чигала самотність; третьою була хрипка смертна тиша, найгірша з моїх подруг.
З собою я носив ключі, найіржавіші з усіх ключів; я вмів відчиняти ними найскрипучіші брами.
Наче зловісне каркання, лунали довгими переходами звуки, коли, мов крила, підіймалися стулки брами: люто ячав цей птах, з нехіттю дозволяв себе будити.
Та ще жахливіше й важче на серці ставало тоді, коли все замовкало й довкруг знову западала тиша, і я сидів самотою серед цього підступного мовчання.
Так тягся й скрадався час, якщо час іще існував: звідки мені було знати! Та нарешті сталося те, що. мене розбудило.
Тричі як громом ударило в браму, тричі луною заволали склепіння у відповідь; тоді я пішов до брами.
Альпа! – гукав я. – Хто несе свій прах на гору? Альпа! Альпа! Хто несе свій прах на гору?
І я натискав на ключ, і підважував браму, і старався як міг. Та вона не піддавалась і на палець.
Тоді шалений вітер розчахнув її стулки: з свистом, з зойком розтинаючи повітря, кинув він мені чорну домовину.
Під шаленство, свист і завивання розкололася домовина й вихлюпнула сміх на тисячу ладів.
Тисячі дітей, ангелів, сичів, блазнів і метеликів завбільшки в дитину сміялися, кривилися, знущались і шаленіли перед моїм обличчям.
Я жахливо налякавсь і впав додолу. І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.
Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.
Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав:
– Саме твоє життя тлумачить нам цей сон, о Заратустро!
Хіба ти сам – не той вітер, що з пронизливим свистом розчиняє брами в замку Смерті?
Хіба ти сам – не та домовина, повна розмаїтої злоби й ангельських гримас життя?
Воістину, дитячим сміхом на тисячу ладів входить Заратустра в усі могильні склепи, сміючись з нічних та могильних сторожів і з усіх, хто брязкає чорними ключами.
Жахатимеш і валитимеш ти їх своїм сміхом; непритомність і пробудження показують твою владу над ними.
Оборонець життя, навіть коли западуть довгі сутінки й наляже смертельна втома, ти й далі світитимеш у нашому небі!
Ти показав нам нові зірки й нові розкоші ночі; воістину, сам сміх напнув ти над нами яскравим наметом.
Відтепер із домовин завжди литиметься дитячий сміх; відтепер, долаючи смертельну втому, завжди віятиме потужний вітер: цього сам ти запорука і віщун!