Правдивий – той, хто йде у безбожні пустелі, розбивши своє навикле до поклоніння серце.
У жовтих пісках, обпалений сонцем, він нишком спрагло поглядає на щедрі джерелами острови, де кожна жива істота тішиться затінком.
Але спрага не змусить його стати таким, як ті вдоволені: де є оази, там є й ідоли.
Бути голодним, дужим, самотнім і безбожним – цього прагне лев.
Бути вільним від щастя рабів, звільненим від богів і поклоніння, безстрашним і страшним, великим і самотнім – цього прагнуть правдиві.
Владарями пустелі споконвіку були правдиві, вільні розуми, а в містах живуть добре вгодовані славетні мудреці – тяглова худоба.
Бо вони завжди тягнуть, мов осли, – цілий народ!
Не те щоб я гнівався на них; але для мене це тільки запряжені прислужники, навіть коли їхня збруя виблискує золотом.
Часто це добрі, варті заохочення слуги. Адже так навчає чеснота: "Якщо мусиш бути слугою, шукай того, кому твоя служба принесе найбільше користі!
Дух і чесноти господаря повинні зростати завдяки твоєму служінню; з його духом і чеснотами зростеш і ти сам!"
Воістину, славетні мудреці, народні слуги, ви зростали разом із духом і чеснотами народу, а народ – завдяки вам! Це я кажу на вашу честь!
Та навіть зі своїми чеснотами ви для мене тільки народ, народ із полудою на очах, – народ, який не знає, що таке дух!
Дух – це життя, й те життя він сам і розтинає; страждаючи сам, він помножує знання, – ви це знаєте?
Щастя духу – в мируванні і освяченні сльозами на офіру – ви це знаєте?
Якщо сліпий не бачить і йде навпомацки, це тільки свідчить про силу сонця, на яке він дивиться, – ви це знаєте?
Той, хто пізнає, повинен вчитися будувати з гір! Якщо дух тільки зсуває гори, цього мало, – знаєте ви чи ні?
Ви знаєте тільки іскри духу, – але не бачите кувадла, яким і є, власне, дух, і того страшного молота, що по ньому б'є!
Воістину, ви не знаєте, який гордий дух! Та ще нестерпнішою для вас була б його скромність, якби він колись зволив говорити!
Ви ще ніколи не наважились укинути свій дух у засніжену яму: вам для цього бракує жару! Тому вам і не звісні чари холоду.
Як на мене, ви в усьому поводитесь із духом надто запанібрата; а з мудрості ви часто робили притулок і шпиталь для поганих поетів.
Ви не орли і тому й не знаєте, яке. то щастя, коли лякається дух. А хто не птах, тому не слід моститися над проваллями.
Як на мене, ви теплі, але від усякого глибокого пізнання віє холодом. Крижаний холод – найглибше джерело духу, насолода для гарячих рук та їхнього господаря.
Славетні мудреці, ви з гідністю застигли на місці, випростали спини, – вас не схитне потужний вітер і потужна воля.
Чи траплялось вам бачити в морі напружене, наповнене вітрило, що тремтить від шаленого вітру?
Наче вітрило, що тремтить від шаленості духу, перетинає море моя мудрість – моя несамовита мудрість!
Та ви, слуги народу, славетні мудреці, – хіба б мог ли ви піти зі мною?..
Так казав Заратустра.
НІЧНА ПІСНЯ
Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа – теж живе джерело.
Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа – теж пісня про кохання.
Щось невпинне, невгавне ворушиться в мені, от-от озветься. Це прагнення любові, і говорить воно її мовою.
Я – світло: ох, чому я не ніч! Але в тому й моя самотність, що я підперезаний світлом.
Ох, чом я не пітьма нічна! Як би я припадав до грудей світла!
Миготливі зірочки й світлячки! Навіть вас благословляв би я! – і тішився б вашим світляним дарунком.
Та я живу власним світлом і поглинаю полум'я, що виривається з мене.
Я не бачу ніякого щастя в тому, щоб брати; мені часто мріялося, що той, хто краде, мабуть, щасливіший від того, хто бере.
Бідність моя від того, що рука ніколи не стомлювалась дарувати; заздрість моя від того, що я бачу сповнені сподівань очі й осяяний пристрастю нічний морок.
О, лихо всіх дарувальників! О, затемнення мого сонця! О, жадання жадань! О, лютий голод серед пересичення!
Вони беруть у мене: та чи торкаюсь я їхніх душ? Між дарувати і брати – прірва, а через найменшу прірву міст перекидають наостанку.
З моєї краси виростає голод: я хотів би завдати
болю тим, кому свічу, пограбувати обдарованих мною – я зголоднів за злом.
Відсмикнути руку, коли друга вже тягнеться їй назустріч; вагатися, наче водоспад, чи падати, перед падінням зі скелі, – я зголоднів за злом.
Таку помсту обирає моя повнота; такий підступ готує моя самотність.
Даруючи, втратив я щастя дарувати, остогидли мені мої надто високі чесноти!
Хто завжди дарує, той ризикує втратити сором; хто завжди роздає, той намулює собі руки й серце.
Мої очі вже не мокріють, коли бачу я сором прохачів; мої руки надто тверді, щоб тремтіти, коли повні долоні.
Куди ж поділися сльози очей і ніжність серця? О, самотність усіх, хто дарує! О, мовчазність усіх, хто світить!
Багато сонць кружляють у порожнечі, осяваючи все похмуре і темне, – від мене ж вони затуляються.
О, якраз у цьому ворожість світил до світла; безжально летять вони по своїх орбітах.
Зачаєна нелюбов до світла, холод до інших сонць– ось чим надихається будь-яке сонце.
Мов буря, летять сонця по своїх орбітах – такий у них шлях. Вони йдуть за своїм невблаганним жаданням, – у цьому їхній холод.
О, тільки ви, огорнуті мороком і ніччю, добуваєте тепло зі світла! О, тільки ви п'єте молоко і втіху з вимені світил!
Ох, довкіл мене крига, рука обпікається об крижини! Ох, пече мене спрага, спрагла за вашою спрагою!
Ох, чому вночі я маю бути світилом! І спрагою за огорнутою ніччю! І самотністю!
Уночі проривається, мов вода, моє бажання – бажання говорити.
Уночі гучніше жебонять живі джерела. Моя душа – теж живе джерело.
Уночі прокидаються пісні закоханих. Моя душа – теж пісня про кохання.
Так співав Заратустра.
ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ
Якось увечері Заратустра з своїми учнями йшов через ліс; шукаючи джерела, він вийшов на зелену галявину, де танцювали дівчата, навколо мовчки стояли кущі й дерева. Впізнавши Заратустру, дівчата зупинились, але той посміхнувся, підійшов ближче і промовив:
– Любі дівчата, не спиняйте танцю! Підійшов до вас не лихий зануда і не ворог дівчат.
Я поборник Господа перед дияволом; а диявол цей – дух тяжкості. Хіба ж можу я, легконогі, бути проти божественних танців? Або дівочих ніжок з гарненькими щиколотками?