— Що ж іще?
— Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови... А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король — проллється багато крові, полетять голови, а серед них — і моя дурноверха... Ну, що мені робити?
Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти...
Арсен обняв друга за плечі:
— Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.
— Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог — бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить — вороги...
— Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.
— А як ти думаєш? — Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.
Арсен пильно глянув на побратима.
— Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.
— Я розумію.
— Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі... Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці — турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас...
— Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Я на?
— Виходить, що так... Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?
— Це було б глупство з нашого боку!
— От бачиш! Життя само підказує, що робити.
— А все-таки — що робити?
Арсен пильно глянув на Спихальського.
— Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?
— Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?
— Тоді у всьому покладись на мене... До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?
— Зрозумів.
— У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.
— Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! — Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. — Ну, досить розмові Сідай вечеряти...
Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило — дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.
Ніхто Арсена на питав, хто він і звідки, бо виявилося, що звідусюди їхали на вальний сейм десятки шляхтичів, приставали до загону львівського магната і гуртом торували засніжену дорогу на Люблін, а потім — на Варшаву.
На другий день по приїзді, поголившись і причепурившись. Арсен з паном Мартином пішли до королівського замку.
Завжди балакучий, сьогодні Спихальський був на диво похмурий і мовчазний.
— Ти що, пане Мартине, язика проковтнув? — спитав Арсен, коли вони, обійшовши замок, переконалися, що проникнути всередину зовсім непросто. — Чого мовчиш?
— А що тут скажеш? Через ці мури хіба що птах перелетить! А потклешся у ворота — варта не пропустить. Ось так, прошу пана, і будемо галайкати попід стінами...
В цю мить з воріт, розвихрюючи сніг, вимчали невеликі фарбовані сани з будкою, запряжені баскими вороними кіньми. У будці сидів якийсь поважний пан у бобровій шубі й шапці з павичевим пір'ям. На козлах — похмурий вусатий кучер.
Арсен і Спихальський ледве встигли відскочити вбік.
— Холера! Так і задавити чоловіка можна! — бурчав пан Мартин, обтрушуючи з коміра і вусів дрібні сніжинки. — Видно, неабияке цабе — пре, мов на пожежу!
Вони знову почали розглядати високі кам'яні мури, вежі і будівлі замку.
— Коли б у тебе тут був який-небудь знайомий... — непевно мовив Арсен, бажаючи нагадати товаришеві, що той у Львові обіцяв знайти когось, хто б допоміг зустрітися з королем.
Але Спихальський, видно, забув обіцянку.
— Х-ха! Коб у мене був знайомий у цьому палаці, то я, прошу пана, не слугував би Яблоновському, хай би був скис!
— Але ж ти похвалявся цим у Львові, — нагадав Арсен. Спихальський зніяковів, потім почервонів. Нарешті скрушно махнув рукою.
— Е-е, мало що може бовкнути чоловік на радощах, що зустрів найліпшого друга! — І він винувато блимнув голубими випуклими очима, в яких світилися по-справжньому глибока і вірна дружба й любов.
Арсен посміхнувся, обняв друга за плечі.
— Ну, гаразд... Не журись. Придумаємо щось!
— Що ж тут придумаєш? Доведеться ждати, поки сам пан король не зводить виїхати з замку.
— Так можна прождати цілий тиждень... Ні, це не годиться! Арсен, круто повернувшись, попростував до замку, де перед брамою, кутаючись від морозу в кожухи, тупцяли вартові.
— Добрий день, панове! — з напускною бадьорістю привітався до них.
Вартові не відповіли. Тільки один, мабуть, старший, спитав суворо:
— Чого треба панам?
— Ми шляхтичі. Приїхали на сейм. Хотіли б побалакати з королівським секретарем...
— Паном Таленті?
— Так, — швидко відповів Арсен, радіючи, що його маленька хитрість принесла перші плоди.
— Але ж, панове, — здивувався вартовий, — пан Таленті щойно виїхав з замку!
— Хіба? А ми й не впізнали, — розвів руками Арсен. — Доведеться ждати, поки приїде.
Вони відійшли на достатню відстань. Чекали годину, а може, й дві, аж поки не побачили знайомі зелені сани, запряжені вороними кіньми.
Арсен переступив дорогу. Підняв догори руки.
— Тпр-р-р-у-уІ
Коні зупинилися. Вусатий і дужий, як ведмідь, візник замахнувся батогом.