Спихальський прийняв тарілку, рукавом змахнув зі столу крихти, швиргонув на ліжко якесь лахміття, підсунув ногою стілець гостеві.
— Сідай! — А сам примостився навпроти, пильно розглядаючи товариша. — Розповідайї Бо у мене зовсім мало часу.
— Ти поспішаєш?
— З третіми півнями маю вирушати до Варшави.
— Так це ж чудової Я простую до Варшави теж... Отже, в нас буде час поговорити.
— Справді чудово! — зрадів Спихальський, але зразу ж посерйознішав. — Арсене, а чого ти туди їдеш?
— Через стіну не чути? — повів очима Арсен. — Чи сусідів у тебе немає?
— Колись один був, та загув... Наш спільний знайомий — полковник Яненченко.
— Де ж він?
— Тоді ще... — Спихальський зробив багатозначну паузу. — Розстріляли... За вироком військового суду...
Арсен помовчав, бо згадка про Яненченка враз нагадала йому Дубову Балку, пожарище, викрадення Златки і Стехи... А потім, зітхнувши, розповів Спихальському про свої пригоди й поневіряння.
— Однак ти так і не сказав, яка біда жене тебе до Варшави. Чи, може, таємниця? — спитав поляк. — Якщо так, то можеш не казати...
— Не ображайся, пане Мартине. У мене від тебе таємниць немає і не може бути, бо з'їли ми з тобою не один пуд солі, друже... А їду я до самого короля, щоб ти знав. — І Арсен розповів про причину своїх мандрів. — Ось чому не хочу, щоб тут знали моє справжнє ім'я. І то не тільки тому, що дехто з шляхетного панства все зробить, аби не допустити козака до короля, а й тому, що у Львові та Варшаві можуть бути султанські вивідачі. А моє діло цілком таємне, як ти сам розумієш...
— Розумію, — ствердно кивнув головою Спихальський. — Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!
— Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.
— Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день — ми б не зустрілися, холера ясна!
— Яка ж причина жене тебе до столиці?
— Не мене одного. Станіслав Яблоновський — а тепер він став великим коронним гетьманом — їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо... І ти з нами!
— А твій господар? Він не матиме нічого проти?
— Мій господар, побий його грім! — вигукнув Спихальський. — Ти правильно підмітив — мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!
— То покинь його!
— Авжеж! Легко сказати — покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, — хоч, правду сказати, і мав мізерію, — і пустили по світу жебраком, голого мов бубон... Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду... Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей — плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно...
— З чого житимеш?
— Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, — татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму...
— Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня — і гайда!
— Е-е, брате, найнявся — продався. Заліз у борги — треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. .Може, тоді і я піду вгору? — Він гірко усміхнувся.
— О, це щось нове! — здивувався Арсен. — З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:
— Тільки тобі одному відкрию таємницю... Але нікому — нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік — і поминай раба божого Мартина...
— Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!
— То слухай... Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну — і уві сні не маю спокою, холера ясна!
— Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.
— Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?
— Трохи чув.
— Ну, так от, пан Яблоновський — коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, — завжди був прихильником австрійської партії і короля... Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим... А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава...
— Як саме?
— З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької парті!... Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: "Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина". — "Безперечно, вельмишановний пане", — відповів я. — "То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?" — "Яку?" — запитав я. "Одвезеш до Варшави листа... Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі — голови!" І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: "З радістю, вельмишановний пане!" Ти чуєш — з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося... Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?
— Про що? — Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.
— І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене... Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем... Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди — смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.
— Справді... Я співчуваю тобі. Мартине, — погодився Арсен.
— Але й це ще не все, — промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.