Та руббан, який краєм ока слідкував за ним, тільки підсилив славословлення Аллаху. І всі матроси вчинили на взірець свого ватажка.
І тоді достойник у коштовних одежах наказав підлеглим підігнати каріб до крутобокого вітрильника. Четверо пахолків підсадили його на плечах, інші з корабля обережно підняли на кормову палубу,
Руббан відштовхнув оголеного воїна і кинувся з розпростертими руками до сильника. А той виставив уперед руки, ніби боявся забруднитись об руббана.
— Як?!! – заревів йєменський мореплавець, вирячаючи очі.– Ти не хочеш обнятись із мусульманином, онуком жінки з племені пророка, та хай буде з ним і його родиною поспішення Аллаха?!! О часи, о люті часи, коли правовірні не радіють один одному! О люди! Будьте свідками моєї печалі! Нас мчали вітри смерті через усі протоки! Ми втратили двох найкращих скакунів, яких колись знали степи Харрану ! Ми загубили в хвилях чотирьох найвправніших моряків! Нашого дидбана вхопили джини і потягли кудись за хмари!
— О горе, правовірні, горе нам!!!
Руббан розвів руки і впав крижем на палубу.
Побачивши таке, раїс порту й митниці наказав своїм слугам відступити. Затим підступив до руббана і, не нахиляючись, почав говорити. Алі не все дібрав, що мовив раїс, але зрозумів, що руббан допустився неймовірної помилки – обняв людину низької касти – "джаті" – і тим самим осквернився, став нечистим.
Руббан прудко звівся і без усякого вже лицедійства, але гостро і суворо сказав:
— Він мусульманин! А мусульмани, крім єретиків, усі рівні! Бо вони всі раби Аллаха, милостивого і милосердного!
— Руббане! Ти знаєш шаріат, та не забувай про адат 2! Він мусульманин, але з низької касти! Тут Індія, руббане! А зараз мої люди перепишуть твій достаток і твоїх людей, і тоді я дозволю вітрильнику зайти в порт.
Алі чув як руббан скригнув зубами, але схилив голову і промовив:
— О раїсе! Слухаю і підкоряюсь! На вухах і на очах! За твої щедроти дарую тобі коня! Егей! Горобець, покажи золотогривого раїсу!
І тут Алі заволав зі щогли, граючи дурника – дуже сподобалось йому лицедійство руббана:
— О му'алліме! Жах проймає мене – ми маємо потонути! Мені снився сон, що корабель потоне біля берега разом з кіньми!.. Ми вже потопаємо. Мені зверху видно, що вода в трюмі прибуває!
— Він що у вас – віщун? – занепокоївся раїс.
— На жаль, часом буває… Сновида… Я б його не взяв, так за ним гнались одні… Він напророчив, що вони понесуть збитки і їх обдурять…– скрушно хитаючи головою, промовив руббан.
— Знаєш що, руббане! Пливіть у гирло і садовіть на мілину корабель…
І спішно наказав пахолкам спустити себе в каріб. Його веслярі занурили гостроконечні лопаті весел у прозору воду і повели каріби попереду вітрильника.
Зінджі заходилися знов вичерпувати воду.
Веслярі так гребли, як не старались ще під час усієї шаленої подорожі. Аж димок блакитними хвостиками почав схоплюватися з-під дерев'яних кочетів.
Алі сидів на щоглі до тієї миті, коли корабель проповз у гирло річки і ліг своїм понівеченим днищем ва біле піщане дно.
Алі скотився вниз по линвах, ледь не спаливши собі долоні та підошви ніг – так поспішав на тверду землю!
Не менше за нього поспішали й митники. Тільки з берега на корабель. 3 каламами й книгами податків, ніби зі знаряддями тортур, кинулись вони на беззахисний корабель. Всюди пхали свого носа, зазирали у всі шпарки. І все щось писали та писали. Нікого не пускали з корабля. На березі стояли списоносці, а на воді в карібах лучники.
Раїс у своїй білій чалмі підносився над усіма. Його паланкін тримали здоровенні чорні раби, а один ефіоп незворушно простер над ним прездорову парасолю.
Уздрівши таку халепу, хлопець знов видерся на щоглу. Внизу галас, то сперечались митники й моряки. Охрипло горлав руббан. Іржали коні, щось лементував папуга на плечі слов'янина.
Та Алі не став тим перейматись – він був на індійський землі!
І він споглядав із своєї височини портові причали, велетенські будови складів. А он у морі, трохи віддаль від гирла кілька величезних тупоносих багатощоглових кораблів . На височенних деменах тих велетів свіжий вітер тріпав шовкові жовті стяги. А на стягах, мов павуки каракурти, розповзались чорні написи.
Вітер з моря на хвилю притишився, і від портових будівель понесло тонкими пахощами терпкої гвоздики, п'янкого аромату цинамонової кори і ніби якимось солодким вином, гіркуватим дурманом і запашною солодкуватою олією.
За складами піднімалися стіни мусульманського кварталу. Над мурами височіли округлі бані мечетей і стриміли стрункі мінарети.
Далі підносились зелені верхів'я велетенських дерев, знов стіни кварталів, а за ними – низькі будівлі, криті тростиною та пальмовим листям. І скрізь із рожево-вохристого каменю, немов велетенські тістечка, що продавали в християнських монастирях, підносилися високі храми індусів. І скрізь, де тільки між будівлями, мурами й деревами було трохи вільного простору, виднілись юрмища темношкірих, майже голих людей.
І на причалах теж з'юрмився чималий тлум людей. Геть усі майже голі, коричневошкірі. І ні в кого, на відміну від арабів-моряків і стражів митниці, ніякої зброї – навіть ножа за поясом.
Краєм ока Алі спостеріг, як враз над пальмовим дахом довжелезної будівлі з'явився темношкірий патлатий чоловік з якимось гаком чи топірцем в руках. І він, о диво, поплив злегка похитуючись, над дахом будівлі. За ним ще з'явилися з-за дерев люди з подібними гачкуватими палицями в руках і теж почали рухатись на рівні пальмового даху. Та ніхто в їхній бік і не зиркнув.
Алі аж рота роззявив від несподіваного видовища. Та ще мить – усе стало зрозуміло. 3-за рогу будівлі виступив слон з погоничем на горбку. За першим ще слони із погоничами. Всі тварини тягли в хоботах здоровенні в'язанки довгих вохристих жердин.
Як тільки тварини вийшли на берег, то зразу ж, керовані погоничами, почали складати у купу в'язанки жердин.
Алі аж у роті пересохло від хвилювання – ось-ось вони, поруч зовсім, чудесні індійські слони! Серце калатало, хотілося кричати від радості й захвату – не тому, що він побачив такого велетенського звіра, а тому що цей велетень такий зграбний і слухняний! Алі не витримав і заволав у захопленні від цього чудесного творіння Аллаха: "Аллах акбар!!! Аллах акбар!"