Сонце сліпило йому очі – він побачив перед собою блискучу воду і блакитне небо над нею.
Сонце відірвалося від обрію, почало зменшуватись і підносилось уже на повну величину свого диска. І тут Алі побачив, як від темного моря наче відділяється ще темніша смуга й поволі гострішає її нерівний верх.
Ось прорізалися гострі злами темної, майже чорної стіни. Просто по курсу судна наче виростало чи то звищення, чи то пагорб з крутими краями. А обабіч розкривалися гострі верхи, припущені якоюсь рослинністю. Сонце зсунулося праворуч і ще піднеслось угору. Алі розрізняв тепер на пагорбах дерева, наче маленькі горошинки.
— О правовірні! – заволав він.– Бачу землю!
— Що саме бачиш? – заревів знизу руббан.
— Ліворуч круті верхи гір, праворуч круті верхи гір!
Посередині наче пагорб з крутими схилами і геть порослий великими деревами!
І руббан закричав:
— Аллах та помилує всіх, хто взиває: "Аллах великий!"
І відповіли йому нестямними від радості, одностайними, потрійними криками:
— Аллах акбар!!! Аллах акбар!!! Аллах акбар!!!
І обіймали один одного, вітали і плакали від радості й щастя.
26. ЧУДЕСА В КАЛІКУТІ
Алі примостився на вершку щогли наче та пташка, що спустилася на вітрильник перед ураганом.
Попереду над блакиттю іскристого простору – тонка біла смуга берега, смарагдово-сині далекі пагорби і ще далеко-далі сині, лазуритові верхи гір.
Позаду набігав невпинними рядами хвиль, наближався припливом безмежний, неосяжний, синій, аж чорний на обрії, океан.
А над океанським обрієм зависли сліпучо-білі смуги хмар. Ті хмари ані зростали, ані зменшувались.
Внизу на кораблі діялось щось незвичне.
Руббан метушився межи своїх матросів. Кожного приставляв до якогось діла.
Та спочатку він виніс корзини із залишками наранджів, фініками та акулячим м'ясом. Всі хапали і жерли, хто скільки міг.
Алі тільки краєм ока позирнув на метушню і знову вп'явся очима в індійський берег. Слов'янин охриплим голосом кликав Алі, щоб той спустився і взяв нарандж. Та хлопець тільки махнув рукою: "Не заважай!"
Корабель поволі підносило на хвилях припливу до славного міста Калікута.
В одному місці на білій смузі берега Алі вгледів мовби велику купу світлих цеглин. До всього в одному місці наче підносились арбалетні стріли. "Та це ж мінарети кварталу Дар-ель-Араб!" І зовсім поруч ніби розривався білий пісок. І щось там блищало. "Та це ж гирло річки!"
— О му'алліме! – спитав Алі, не споглядаючи вниз.– А в Калікуті річка є?
Та му'аллім не відповів йому.
— 3 великим зусиллям хлопець опустив очі.
І від здивування ледь не полетів униз.
На лівому борті зінджі – нурці черпали шкіряними відрами воду і виливали вниз, у трюм.
Наффатіни, родичі руббана, відсікали гострими теслами останні перев'язі на палубних дошках. Інші моряки тягали ці дошки і складали у кормовий трюм. На кормі руббан керував дивним ділом – його матроси тягали з-за борту морську воду і заливали її в здоровенний бурдюк, у той, що забрали з індійського вітрильника.
І ще була дивина – у трюмі, тепер вже й не трюмі, бо над ним не було палубного настилу, людина з темнорудим коротким волоссям і бородою зв'язувала коней звичайними линвами. Помочі ж обрізала під корінь гострим лезом сокири.
А внизу під самісінькою щоглою, чаклун закінчував голити брови оманцю – відступнику. Все інше волосся з голови оманця було вже зголене. Його череп блищав блідою синюватою шкірою.
3 гучним плюскотом скинули моряки за корму бурдюк, повний води.
А руббан уже керував спаленням па жаровнях одягу тих моряків, що напали на індійський вітрильник. Туди ж покидали шкоринки з наранджів, кісточки фініків, корзини індійські та штани й сорочку слов'янина. Сам руббан усе те покропив нафтою із довгогорлого глечика.
І чорний стовп ядучого, масного диму піднісся високо вгору, вигинаючись дугою до берега.
Коні тривожно гоготіли в залитому водою трюмі.
Алі не відривав очей від берега.
Він побачив – наче три маленьких плавунці відірвалися від гирла річки.
Руббан тепер почув Алі і відчайдушно засвистів у свій довгий срібний сюрчок.
Всі миттю завмерли, прислухаючись до його хрипкого крику.
Слухайте уважно і запам'ятовуйте кожне моє слово! Нас підхопило ще біля Бахрейнських островів піщаним вітром пустелі і понесло без зупинки в океані! Запам'ятали? Коней я купив в Убуллі у курдів! Чотирьох чоловік змило хвилями! Один полетів на небо! Щоглу зламала блискавка! За весь час ми нікого не бачили на морі! І ні в кого не брали й фінікової кісточки! Якщо хтось із вас прохопиться хоч словом – здохне як шолудивий пес! І наранджі, і фініки були заговорені… А тепер на весла! Нас зустрічають митники!!!
Алі хотів йому крикнути про голубів та папугу, та роздумав. Зрештою, не він їх забирав.
Лопаті весел розірвали воду і посунули корабель уперед, до смарагдових пагорбів і синіх гір!
Коли каріби наблизились, руббан скомандував зінджам по-справжньому виливати воду з трюму.
Фарбований слов'янин, уздрівши коричневі тіла гребців на карібах, поліз до схованки по глечик. Покалатав біля вуха, видер чіп і з насолодою вицідив залишки вина. Помилувався глеком і сунув глек під воду.
Забулькотіла вода в глеку, вибухаючи великими пухирями повітря на поверхні. Слов'янин тоді запхав глек у корзину і викинув з лівого борту.
Ісмаїліт-перевертень перетворився на мандрівного каландаря. У вереті, з патерицею і кокосовою шкаралупою на поясі. А голена голова була так досконало вмащена якимось темним мастилом, що здавалось, ніби вона давно вже засмагла…
Коли стражі з першого човна полізли на корабель, руббан заволав не своїм голосом.
О посланці Аллаха!!! О наші рятівники!!!
І кинувся обіймати майже голого, та при зброї, стража.
Мов по команді, інші моряки, ревучи не своїми голосами славу Аллаху, полізли обіймати чорновидих, патлатих вояків.
Алі не злізав зі щогли.
Гвалт здійнявся неймовірний.
І папуга на плечі фарбованого слов'янина кричав незрозумілі слова: "Курвин син!"
Матроси так вчепились у гостей, що ті не могли зрушити з місця.
На другому, найбільшому човні підвівся огрядний чоловік у персидськім каптані, при поцяцькованій самоцвітами шаблі.
Він закричав, намагаючись спинити весь цей лемент на кораблі.