А слов'янин, сказавши, що в нього болить голова, стискав і торсав пальцями скроні, розтирав щосили долонями свої випуклі надбрівні дуги. Навіть папуга сьогодні був якийсь розкуйовджений, ніби мокрий, і весь чає роззявляв здоровенного дзьоба – показував товстого круглого язика.
От Алі зняв цю маленьку пташку, схопив її, і вона не пручалася сильно, не билась, лише кілька разів ущипнула його гострим дзьобиком за пальці і потім завмерла.
Алі хотів спати нагорі. Та слов'янин покликав його вниз.
— Щось мені коні не подобаються. Будемо спати біля коней. Не дай бог щось трапиться, я один не впораюсь. А інші хіба тямлять у конях? От дивно у вас – коні ваші найкращі в світі, а багато ваших людей у них зовсім тями не йме. Навіть вояки.
— А у тебе як, слов'янине? Хіба не так?
— У нас знаєш як – воїн вміє і пішки битись, і на коні верхи, і човном-лодією правити.
— Якщо ти такий вправний, як і всі ваші, чому ж ти в полоні?!
Лице слов'янина стало похмурим, але не злим, він огладив злиплі мокрі вуса та бороду й поволі проказав:
— Тому що наш воїн – найкращий. А князі й воєводи лише про свого власну шкуру пам'ятають. І ненавидять одне одного і заздрять. А до всього, як згадати, загублять вони край. Ну, а коні все ж до тебе більше звикли… Певно, те зілля, що ти їм давав… Може, воно приворотне?
— Та ні! – не погодився Алі,– Це зілля просто дурманне. Ним і людей обпоюють. Щоб убити або пограбувати. Я знаю цей запах. На базарі чув одного разу такий, коли це зілля один аптекар продавав якомусь злодюжці потаємно. А той свого товариша, гравця в кості, обікрав.
Алі спустився вниз: і справді коні були не такі. Вони якось уривчасто дихали. По всій їхній шкірі проходило тремтіння. Слов'янин знову притис себе за скроні, заплющив очі.
— Їй-богу, не можу! Треба хоч трохи вина випити.
Проліз між коней в закут і дістав рештки свого вина. Зробив два довгих-предовгих ковтки. Потім заткнув чіпом глечик.
— От чує моє серце, не знаю що… але туга на серці.
Капітан після довгих вагань наказав своєму небожеві кинути поплавок на линвочці.
— Дивно. Добре дме вітер. Але ми сьогодні йдемо повільніше, ніж учора. Це мені дивно, бо ніякої супротивної течії я не помічаю…
Му'аллім ще раз по камалю, від самого початку, перевірив дороговказні зорі. Але знов усе співпадало з книгою, якою він керувався. Зрештою він витер піт із чола, за вухами і вимучено протяг:
— Ні, треба лягти перепочити, бо голова як не лусне…
Він загасив лампу, накривши гнота малим бронзовим наперстком, а згори ще й скло поставив, та подався до себе в каюту…
А ущерблений місяць, удень ще позначений на тьмяному небі, тепер, не дивлячись на свою горбатість і малі розміри, освітлював море з якоюсь дивною гостротою. Раптом угорі на палубі почулися шалені удари барабана. Це була тривога, що спадала сюди вниз, і на малого, і на слов'янина-раба, і на коней, і на обох птахів.
Почулися крики розпачу, відчаю, несамовитого страху. А барабан все не вщухав і не вщухав. Та за якийсь час той барабанний бій заглушили відчайдушні зойки й крики неймовірного жаху багатьох людей.
Загорлав, як божевільний, папуга. Запищала птаха, яку Алі тримав на грудях, прикривши полою джубби. Алі вискочив і, не випускаючи чомусь птаху, метнувся межи коней до драбини, видерся на палубу. І не міг нічого ані второпати, ані зрозуміти, – чи зараз ніч, чи день. Бо геть усе осявалося, променилося срібно-блакитним сяйвом.
Біля капітанської каюти чаклун щосили бив у барабан. А матроси повернулись у той бік, звідкіля вдень віяв вітер. І Алі за ними повернув голову і відчув, як холодом обпікає йому руки й груди, як ніби свинець наливається в ноги, а спину проймає пекучим жаром. Те, що він побачив, не вкладалося ні в яке розуміння того, що подібне може бути. Було видно, може, за фарсах 3, як з моря виростає стовп хмар, ніби вирує дим під казаном під час тюркського свята. Під світлом місяця здавалися димові хмари то срібними, то смарагдовими. І вони вирували, ставали стіною, вгору все більше розросталися, розросталися. Ось уже цей вихор хмар підіймався, заливав півнеба і дугою вигинався. У неймовірній височині сягав зірок. Тоді всі впали долілиць і читали один одному молитву смерті. Тут заволав капітап-му'аллім не своїм голосом і прихопив за руки очманілого чаклуна, що бив і бив у барабан:
— Згортайте вітрила! Спускайте реї! Закривайте дірку в палубі!
Проте більшість продовжувала класти ракати та пискливими голосами співати молитву.
Тільки небіж му'алліма, чаклун і стерновий кинулися до снастей. Та начиння їм корилося погано. Велетенська рея з вітрилом почала швидко посуватися вниз. Вони не змогли її затримати, і при падінні вона зачепила одного матроса. Він лежав на палубі непритомний від удару.
Інші так само продовжували молитись. Му'аллім, його родичі і слов'янин відтягли покаліченого набік і заходилися кріпити рею на палубі, припасовувати тугими линвами із складними вузлами. А мулат-дидбан сидів у своєму воронячому гнізді й щосили волав. Тоді муаллім засвистів у срібний сюрчок, і дидбан на мить замовк.
— Спускайся швидше!
— Не можу-у-у, му-у-у'аллім-ме! Р-у-уки-и-и і ногии-и відняло-о-о!
І дидбан знову заходився вищати, як наврочена баба на базарі.
Тоді капітан знов засюрчав і крикнув матросу, щоб він міцно прив'язався!..
Алі не бачив, що мулат-дидбан там робить на горі.
— А ти спускайся швидше до коней! – Капітан рвучко обернувся до Алі.
І він знову з помічниками продовжував спускати рею другої щогли… Му'аллім кричав слов'янинові, хоча навколо панувала тиша і вони стояли поруч. Тільки здалеку від велетенської хмарної труби долинало грізне стугоніння, наче якийсь велетень-джин торсав небесну баню. Навколо корабля хвилі перестали плюскотіти. І вітер африканський, що так безвідмовно гнав усі ці щасливі дні вітрильник, опав. Настав повний штиль.
— Що робити?! Ми впустимо рею на цих слимаків та візьмемо гріх на душу! І тоді зовсім корабель лишиться без команди! – волав на всю горлянку капітан.
— Му'алліме, дозволь мені їх підняти! – загорлав слов'янин. І, не чекаючи згоди капітана, хапав матросів, ставив на ноги і хрипів кожному в лице:– Баба! Шакал! А папуга в нього з-за пазухи висунув голову і теж несамовито верещав: "Го-го-го! Га-га-га!" Від слов'янинового втручання дехто й сам підвівся і став до снастей. Почали з капітаном і його родичами заводити рею на інший бік і спускати на палубу.